Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 3» онлайн - страница 108

— Боюся, що зараз надто пізня година для пояснень, — відповів Холмс. — До того ж, одну чи дві деталі ми ще не з’ясували, а ця справа — одна з тих, які треба доводити до кінця. Якщо ви завітаєте до мене завтра о шостій, я доведу вам, що навіть зараз ви не зовсім розумієте істинної ваги цієї справи — однієї з найди— вовижніших в усій історії злочинів. Якщо я погоджуся, Ватсоне, щоб ви й надалі занотовували мої невеличкі загадки, то мені здається, що ця дивовижна пригода з наполеонівськими погруддями прикрасить сторінки ваших нотаток.

Коли ми знову зустрілись наступного вечора, Лестрейд уже багато знав про нашого заарештованого. Виявилось, що звуть його Беппо, а прізвище невідоме. Це знаний на всю італійську колонію шибайголова. Колись він був непоганим різьбярем, але потім звернув з праведного шляху й двічі побував у тюрмі — першого разу за дрібну крадіжку, а вдруге, як ми вже чули, — за поранення свого земляка. Він чудово розмовляє по-англійському. Навіщо він розбивав погруддя, досі невідомо. Він уперто відмовляється відповідати на будь-які запитання, та поліції пощастило дізнатись, що він, можливо, сам виготовляв ці погруддя, бо працював якраз на такій роботі в майстерні «Ґельдера і К°». Всі ці відомості, про більшість яких ми вже знали, Холмс вислухав із ввічливою увагою. Проте я, добре знаючи свого друга, ясно бачив, що думки його блукають десь далеко, й бачив крізь маску, натягнуту на його обличчя, чекання й тривогу. Нарешті він підхопився зі стільця, його очі спалахнули: пролунав дзвінок. За хвилину ми почули кроки на сходах і до кімнати увійшов підстаркуватий рум’яний чоловік із сивими бакенбардами. В правій руці він тримав старомодну килимову торбинку; він поставив її на стіл.

— Чи тут містер Шерлок Холмс?

Мій друг уклонився і всміхнувся.

— Містер Сендфорд з Рединґа, якщо не помиляюсь? — перепитав він.

— Так, сер; побоююсь, що я трохи припізнився, але ці потяги прибувають так невчасно... Ви писали про погруддя, яке я придбав?

— Саме так.

— Ось у мене ваш лист. Ви пишете: «Бажаючи придбати копію погруддя Наполеона роботи Девіна, я ладен заплатити десять фунтів за ту копію, яку ви маєте в себе». Це правда?

— Чистісінька.

— Ваш лист мене дуже здивував, бо я не можу уявити собі, як ви довідались, що в мене є така річ.

— Звичайно, що ви здивовані, хоча пояснення тут дуже просте. Містер Гардінґ з крамниці «Братів Гардінґ» сказав мені, що продав останню копію вам, і дав вашу адресу.

— Так, так, зрозуміло. А він не казав вам, скільки я заплатив за неї?

— Ні, не казав.

— Я людина чесна, хоч і не дуже багата. Я заплатив за погруддя лише п’ятнадцять шилінгів і хочу повідомити про це раніше, ніж одержу від вас десять фунтів.

— Така точність робить вам честь, містере Сендфорде. Але я сам назвав ціну й не стану від неї відмовлятись.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, містере Холмсе. На ваше прохання я приніс погруддя з собою. Ось воно! — Він розкрив свою торбинку, й ми нарешті побачили на своєму столі цілісінький взірець того самого погруддя, яке досі бачили тільки в уламках.