Читать «Дiти одного Сонця (на украинском языке)» онлайн

Василь Бережний

Дiти одного Сонця

I.

Невеликий електрокар обтiчної форми, забравши пасажирiв з космiчного корабля "Аелiта", який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднiвся гурт зустрiчаючих бiля входу, здебiльшого - жiнки з букетами квiтiв у руках. Чорнiли триноги телевiзiйних камер: повернулась комплексна експедицiя, звичайно ж, телеглядачам цiкаво.

Костянтин Федорович Новик, посивiлий за цi роки чоловiк, напружував зiр, щоб швидше побачити свою Олену, вирiзнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пiшки можна було б дiйти набагато швидше i взагалi час нiби загальмувався. На очi йому напливали сльози, в грудях спирало вiддих, а думки переганяли одна одну: як то вона - чи здорова? Сам вiн за п'ять рокiв на Марсi постарiв, може, на цiлих двадцять. Нелегкий полiт, iнтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки пiдiрвали йому здоров'я. Борода побiлiла, i товаришi прозвали його марсiанським аксакалом, хоч i самi... Правду кажучи, Костянтин Федорович i зараз почувався не дуже, та це вiн вiдносив на рахунок земного тяжiння, вiд якого вони зовсiм одвикли. "Мине перiод адаптацiї, - бадьорився Костянтин Федорович, - i з марсiан ми знову станемо землянами, землянами з марсiан..."

Вiн аж кинувся, помiтивши, що починає дрiмати. Отакої! Заснути перед зустрiччю! Озирнувся - усi сидять принишклi, зосередженi, тiльки "холера ясна", тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкi губи в iронiчнiй посмiшцi. Чи помiтив, як вiн клюнув носом? А Олена, хоч i не займається археологiєю, буде, певно, здивована... Хоча б уже скорiш...

- Увага! Водiй електрокара, повернiться забрати залишений на борту пакет.

- Холера ясна! - буркнув Микола Рудий. - Так ми нiколи не доїдемо.

Звичайно ж, усiм не терпиться якомога швидше зустрiтися зi своїми рiдними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зiтхнув, коли при розворотi електрокара будинок вокзалу, а з ним i барвистий гурт зустрiчаючих зникли з очей. Нiчого страшного: збiльшується час на адаптацiю...

II.

Олена - ставна молода жiнка - сидiла, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й смiялася, намагаючись приховати душевне сум'яття. Навiть наспiвувала давню пiсеньку:

Куди їдеш, куди вiд'їжджаєш,

Сизокрилий орле?

Вона вiдмовляла його вiд експедицiї з самого початку, як тiльки вiн похвалився, i тепер, перед самим вiд'їздом, теж не вiдступалася:

- Розкопки на Марсi? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примруженi очi, пухкi губи, що нiжно торкалися порцелянової чашечки, i думав, як то йому буде тяжко без неї - любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб вiдмовитись вiд марсiанської мандрiвки, вiн, звичайно, i думки не допускав.

- Поясни їй хоч ти, Михайле, - звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. - Може, вона з тобою згодиться.