Читать «Полювання на Сетавра» онлайн - страница 15

— Поки що працює один приймач… — несміливо сказав кадет.

— Один приймач?… Як це?!

— Радист каже, що або щось скоїлося з передавачем, або в цьому місці його сигнали загасають; він запитує, чи не можна змінити місце стоянки, щоб спробувати ще раз.

— Хай, коли треба, міняє місце, — відповів Піркс. — Тільки не біжіть так, треба дивитися під ноги.

Але той уже мчав назад і навряд чи чув ці слова.

— У найкращому разі — якщо пощастить установити зв’язок — вони будуть тут за півгодини, — сказав Піркс.

Мак Корк мовчав. Піркс розмірковував, що вдіяти. Чекати чи не чекати? Форсування улоговини транспортерами забезпечило б, напевне, успіх, але не без втрат. Машини на відміну від Сетавра були цілями великими, але малорухливими, і мали пересуватися разом, інакше двобій закінчився б так само, як той, з транспортером Будівництва. Він намагався вигадати якийсь маневр, що виманив би Сетавра на освітлену поверхню. А що, коли пустити для принади порожній, керований на відстані транспортер та й уразити автомат зі якогось іншого місця, наприклад згори?

Він подумав, що в цьому разі не треба нікого чекати, адже транспортер він має. Та план якось не конкретизувався. Пустити машину наосліп безглуздо. Автомат, не рухаючись з місця, розіб’є її на дрізки. Невже він зметикував, що тінь, у якій він стирчить, дає йому таку перевагу?… Але ж ця машина не створена для боротьби з її складною тактикою… У божевіллі автомата є якась закономірність, але яка?

Вони сиділи, скоцюрбившись, біля обніжжя темного плато, в його густому холодному затінку. Раптом Пірксові здалося, що він поводить себе, як останній йолоп. Коли б він був на місці Сетавра, що б він зробив? На душі стало неспокійно, — Піркс не мав сумніву, що спробував би атакувати. Пасивне чекання подій не могло дати нічого доброго. Так, можливо, він підкрадається до них? Оцієї миті? Адже він може під прикриттям тіні дійти аж до західної кручі, а там стільки величезного каміння та потрісканої лави, що в цьому лабіринті можна переховуватися цілу вічність… Піркс був уже майже певен, що Сетавр саме так і зробить і що його можна чекати кожної хвилини.

— Докторе, я боюся, щоб він не заскочив нас, — швидко сказав Піркс, схоплюючись. — Як ви на це дивитесь?

— Ви вважаєте, що він може нас обхитрити?… — запитав Мак Корк, посміхаючись. — Мені це також спало на думку. Авжеж, це навіть логічно, але чи поводить він себе логічно? Ось питання…

— Треба спробувати ще раз, — пробубонів Піркс. — Скиньмо ці балони вниз і подивимося, що він робитиме…

— Зрозуміло, — розпочинати?

— Так. Увага!

Вони втягли їх на верхів’я горба і, намагаючись бути непомітними з дна улоговини, зштовхнули майже водночас обидва металеві циліндри. На жаль, брак повітря не дозволяв почути, як вони котяться і чи котяться взагалі. Піркс наважився і з дивним почуттям голизни, наче не було на ньому сталевого шолома та тришарового, зовсім нелегкого скафандра, крижем припав до скелі й обережно висунув голову.

У долині нічого не змінилося. Лише кістяк машини став невидний, — його застиглі рештки злилися з навколишньою темрявою. Тінь мала тепер форму неправильного, дуже видовженого трикутника, що впирався основою в кручу найвищого, західного гребеня скель. Один балон влучив у камінь, що розвернув його впоперек, і спинився кроків за сто під ними. Другий ще котився, дедалі повільніше й тихіше і нарешті зупинився. Те, що на цьому все скінчилося, зовсім не сподобалося Пірксові. Він подумав, що робот і насправді не дурний — не хоче стріляти в ціль, яку йому підсовують. Піркс намагався знайти місце, з котрого Сетавр якихось десять хвилин тому дав знати про себе спалахом лазерного ока, але це було надто важко.