Читать «Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях» онлайн - страница 12

І ось одного чудового ранку "Стрибуха", з носа до корми прикрашена прапорцями і вимпелами, ввійшла в порт. Невеличкий містечковий духовий оркестр вишикувався на набережній і гучно заграв чудесний вітальний марш. Багато людей прийшло поглянути, як Пеппі зустрічатиме свого тата, короля Єфраїма І Довгапанчоху. Був там і фотограф; він приготував усе, щоб увічнити на знімку цю зустріч. Пеппі з нетерпіння підскакувала на місці, і не встигли матроси ще як слід спустити трап, як вона і її тато кинулись назустріч одне одному, а натовп радісно загукав: — Ура! Капітан Довгапанчоха так зрадів, побачивши Пеппі, що підкинув її кілька разів високо вгору; але й Пеппі не менше зраділа і підкинула свого тата вгору ще більше разів. Не зрадів лише фотограф, бо не міг зробити гарного знімка; адже весь час то Пеппі, то її тато були високо вгорі. Томмі й Анніка також прийшли привітати капітана Довгапанчоху — але які вони, сердешні, були бліді та кволі! Це ж вони вперше після хвороби вийшли надвір. Звичайно, потім Пеппі поспішила на корабель привітатися з Фрідольфом та іншими матросами, своїми давніми друзями. Томмі й Анніка теж пішли з нею. Хто не хвилювався, оглядаючи судно, що прибуло з далеких країв? Томмі й Анніка пильно до всього придивлялися, щоб нічого не проминути. Найдужче їм хотілося побачити Агатона й Теодора, але Пеппі сказала, що їх давно списали на берег. Пеппі так міцно обіймала матросів, що їм хвилин на п'ять забивало дух. А потім вона взяла капітана Довгапанчоху на плечі й понесла його крізь натовп через усе містечко аж до вілли "Хованка". Томмі й Анніка, взявшись за руки, йшли ззаду. — Хай живе король Єфраїм! — вигукували люди, бо вважали, що це великий день в історії їхнього містечка. Через кілька годин капітан Довгапанчоха лежав уже в ліжку у віллі "Хованка" і так хропів, що дрижав цілий будинок. Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на кухні біля столу, ще не прибраного після розкішної вечері. Томмі й Анніка були якісь принишклі й задумані. Про що ж вони думали? Анніка міркувала, чи не краще було б померти. А Томмі намагався згадати, чи на світі взагалі є щось справді веселе, але нічого не міг знайти. Все життя здавалося йому пустелею. Зате Пеппі була в чудовому гуморі. Вона гладила Томмі й Анніку, насвистувала й мугикала якісь мелодії, подеколи навіть пританцьовувала і ніби не помічала, що Томмі й Анніка такі пригнічені. — Як чудесно буде знов опинитися на морі! — раділа Пеппі. — Уявіть собі, яка широчінь, яка воля! Томмі й Анніка зітхнули. — Та й дуже кортить мені глянути на той острів, де тато королює. Уявляєте, можна лягти на піску й пробувати великими пальцями ніг, чи тепла вода в чистому справжньому океані, а спілі банани падатимуть тобі просто в рот. Томмі й Анніка зітхнули. — І гратися з негренятами теж, певне, цікаво, — вела далі Пеппі. Томмі й Анніка зітхнули. — Чого ви все зітхаєте? Вам не подобаються негренята? — Подобаються, — мовив Томмі, — але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли "Хованка". — Звичайно! — радісно відповідала Пеппі. — Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше. Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала: — О Пеппі, доки ти думаєш там бути? — Гм, важко сказати. Певне, до другого різдва. Анніка жалібно застогнала. — Хтозна, — повела далі Пеппі, — а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! — вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. — Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі. Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем. — Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, — додала Пеппі. — Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: "Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли "Хованка"? — О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, — мовив Томмі. — Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: "Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли "Хованка". Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав: — Щось я не розумію. — Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала. Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив: — Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять. — А от і пускають! — сказала Пеппі. — Я вже про все домовилася з вашою мамою. На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати. — Невже це правда? — запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож. Пеппі кивнула головою. Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали: — Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш! Але пані Сетергрен відповідала їм: — А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить. — Так, але з ким — з Пеппі! — казали тітки й морщили носи. — Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, — заперечувала пані Сетергрен. — Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце. Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними. Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. "Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров'я", — сказали лікарі. "А острови південних морів можна вивчити на місці", — додала Пеппі. Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно. "Стрибуха" поволі відпливала від берега. — Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. — гукнула пані Сетергрен. Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук — капітан Довгапанчоха саме тоді сякався. Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер. — Ох Пеппі, — мовила Анніка, — в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!