Читать «Падіння» онлайн - страница 5

Що таке суддя на покуті? О, я бачу, ви заінтриговані. Далебі, я це сказав без лукавства і можу розтлумачити. В якомусь розумінні це навіть належить до моїх обов'язків. Але спершу я оповім вам дещо про себе — тоді буде й зрозуміліша моя розповідь. Кілька років тому я був адвокатом у Парижі і, слово честі, адвокатом досить відомим. Певна річ, я вам не назвав свого справжнього імені. Я спеціалізувався на «благородних справах», захищав вдів і сиріт. Не знаю, чому боронити їх благородно, адже є лихі вдовиці й люті сироти. Але досить було, аби від підсудного ледь запахло жертвою, як широкі рукави моєї мантії починали розмаюватись. Та ще й як! Чисто тобі буря. Щира душа! їй-Богу, можна було подумати, що сама богиня правосуддя щоночі сходила на моє ложе. Я певен, вас захопив би точно обраний тон моїх промов на захист, щирість мого хвилювання, переконаність, теплота і стримане обурення. Природа дала мені виграшну зовнішність, шляхетні пози давалися мені легко. Крім того, мене підтримували два щирі почуття. Почуття вдоволеності від того, що я борюся за правду, і несвідома зневага, власне, до суддів. Та зневага, щиро сказати, була не така вже й несвідома. Нині я знаю, що вона мала свої підстави. Але збоку вона видавалася якоюсь пристрастю. Годі заперечувати, що принаймні тепер на суддів у нас сутужно, еге ж? Та я не можу взяти до тями, як це людина наважується виконувати такі дивовижні обов'язки. Судді, одначе, примелькалися мені, і я мирився з їхнім існуванням, як, скажімо, миряться з існуванням сарани. Тільки й того, що навала стрекотливих комах ніколи не приносила мені жодного мідяка, тоді як на прожиття я заробляв собі завдяки суперечкам з цими людьми, яких зневажав. Отож я перебував у таборі справедливості, і цього було досить для мого душевного спокою. Відчуття своєї слушності, втіхи перемогою над супротивником і самоповага — все це, любий пане, потужні пружини, що допомагають вистояти в борні і навіть іти вперед. Позбавте людину цих почуттів, і вона обернеться на скаженого собаку. Скільки злочинів вчинено тільки тому, що винуватець не міг стерпіти думки, що його викрито! Я знав колись одного промисловця. Дружина його була чарівна і викликала загальне захоплення, а він усе-таки зраджував її та ще й просто навіснів від того, що був винний перед нею і що ніхто, навіть він сам, не міг би видати йому свідоцтва про чеснотливість. Що більше виявлялася бездоганність його дружини, то дужче він біснувався. Врешті усвідомлення власної вини стало йому нестерпне. І як, на вашу гадку, він учинив тоді? Перестав її зраджувати? Де там! Він убив її. Так ми з ним і познайомились. Моє становище було куди вигідніше. Я не тільки не ризикував потрапити до табору правопорушників (зокрема, ніяк не міг убити свою дружину, бо був неодружений), а ще й виступав на їхній захист з єдиною умовою, щоб вони були справжніми вбивцями, як ото дикуни бувають справжніми дикунами. Саме моя манера вести захист давала мені велике вдоволення. У своїй професійній діяльності я був воістину бездоганний. Хабарів я не брав, певна річ, до якогось крутійства не опускався ні разу. І, теж рідкісна риса, ніколи не піддобрювався до жодного журналіста, аби він прихильно відгукнувся про мене, ні до чиновника, чия доброзичливість могла б стати мені в пригоді. Десь двічі-тричі мені випадало дістати орден Почесного легіону, але я відмовлявся зі скромною гідністю, знаходячи в цьому істинну свою нагороду. Нарешті, я ніколи не брав грошей з голоти і ніколи не кричав про те по всіх усюдах. Повірте, добродію, я зовсім не хочу хвалитися. Я не мав тут жодної заслуги: мені завше була смішна жадібність, що заступила в нашому суспільстві місце шанолюбства. Я важив вище. Ось побачите: щодо мене це правильний вислів. Самі поміркуйте, чого ще мені було треба? Я тішився власною шляхетністю, а ми ж бо всі добре знаємо, що це неабияке щастя, хоча задля взаємного заспокоєння ми часто вдаємо, ніби ганимо такі почуття, називаючи їх самозакоханістю. Як там хочете, а я таки радів, що природа дала мені властивість так гостро реагувати на горе вдів і сиріт, що зрештою вона розрослася, розповилася і завжди бувала відчутною в моєму житті. Скажімо, я вельми полюбляв допомагати незрячим переходити вулицю. Тільки-но я помічав ціпок, що нерішуче тицявся на краю тротуару, я так і кидався прожогом, іноді на мить випереджаючи чиюсь уже простягнуту милосердну руку, підхоплював сліпця, забирав його від усіх інших благодійників і лагідно, але рішуче вів його переходом через вулицю, обминаючи всілякі перешкоди, й приводив до тихої пристані — на протилежний бік, де ми з ним розходилися, обидва приємно схвильовані. Достоту так само любив я показувати перехожим дорогу, давати прикурити, допомагати тягти важко навантаженого візка, підштовхувати застряглу на бруківці машину, охоче купував газету в члена Армії спасіння чи букетик у старої квіткарки, хоча й знав, що вона краде квіти на монпарнаському цвинтарі. А ще я любив — розповідати про це найважче — подавати милостиню. Один мій приятель, щирий християнин, признавався, що, коли він бачить, як до його дому суне жебрак, йому спершу робиться якось незатишно. А зі мною було куди гірше: я радів! Але годі про це. Побалакаймо краще про мою чемність. Вона була всім відома та ще й незаперечна. Вона завдавала мені великої радості. Якщо мені іноді так таланило вранці, що я міг поступитися місцем в автобусі чи в метро — звісно, тому, хто його заслужив, — підняти якусь річ, яку впустила стара пані, й подати її, привітно посміхаючись, або хоча б відступити таксі якій людині, що поспішає, то весь день був для мене осяяний цим. Признаюсь, я навіть радів страйкам на громадському транспорті, бо в ці дні міг на автобусній зупинці посадовити в свою машину когось із безталанних моїх співгромадян, котрі не знали, як їм дістатися додому. Віддати своє місце в театрі, аби якась парочка могла сісти поруч, прислужитися у залізничному вагоні молодій дівчині, люб'язно закинувши її валізу на сітку, надто для неї високу, — всі ці подвиги я звершував частіше за інших людей, бо сам шукав нагоди, а ще тому, що вони давали мені солодку втіху. Мене вважали за людину щедру, та я такий і був насправді. Я виявляв цю рису і в громадській, і в особистій благодійності. Мені анітрохи не було шкода розлучатися з дарованою річчю або з кругленькою сумою; навпаки, я завше добував з тої філантропії маленькі радощі. І далеко не найменшою з них була меланхолійна думка про марність моїх дарів і про вельми ймовірну невдячність у відповідь. Мені було дуже приємно дарувати, але я терпіти не міг, коли мене силували до цього. Підписні листки з їхніми точними цифрами дратували мене. І я давав за ними з нехіттю. Мені хотілося самому розпоряджатися своїми щедротами.