Читать «Падіння» онлайн - страница 39

До речі, дозвольте попрохати вас відчинити дверцята стінної шафи. Так, так, — там картина. Подивіться на неї. Не впізнаєте? Та це ж «Непідкупні судді». Ви не здригнулися? То у вашій освіті є прогалина? Проте, якщо ви читаєте газети, то напевне пам'ятаєте про крадіжку, яку було вчинено 1934 року: в Генті з собору св. Бавона викрали одну половинку славетного напрестольного складня пензля Ван Еика — «Поклоніння агнцеві». Украдена половинка називалася «Непідкупні судді». На ній зображено суддів, які верхи на конях їдуть поклонитися святому агнцеві. Поцуплену картину замінили чудовою копією, оригіналу ж так і не знайшли. А він ось, перед вами! Ні, я тут ні при чому. Один із завсідників «Мехіко-Сіті», той самий, якого ви помітили минулого разу, бувши напідпитку, продав сей шедевр власникові цього шинку за пляшку джину. Я порадив нашому приятелеві горилі почепити картину на видноті, і поки по всьому світі шукали наших добропорядних суддів, вони височіли в «Мехіко-Сіті» над головами п'яничок і сутенерів. Потім горила на моє прохання віддав картину мені на схов. Спершу він бурчав, не хотів цього робити, а коли я пояснив йому ситуацію, злякався. Відтоді поштиві судейські чиновники складають усе моє товариство. А там, у «Мехіко-Сіті», картина, як ви бачили, залишила слід на стіні. Чому я не повернув картини до собору? Ах, ах! У вас рефлекси поліцейського, бігме! Ну що ж, я вам відповім так, як відповів би судовому слідчому, аби тільки хто-небудь додумався нарешті, що картина потрапила до мене в спальню. Не повернув я картини, по-перше, тому, що вона належить. не мені, а власникові «Мехіко-Сіті», який також заслуговує цього, як і єпископ Гентський. По-друге, ніхто з тих, хто проходить повз «Поклоніння агнцеві», не міг би відрізнити копії від першотвору і, отже, ніхто не зазнав шкоди з моєї вини. По-третє, я з допомогою цієї махінації вивищуюсь над юрбою невігласів. На вселюдний огляд і захват виставлено підробку, а оригінал же схований у мене! По-четверте, я, таким чином, ризикую попасти за грати — думка до деякої міри принадна. По-п'яте, судді їдуть на поклоніння агнцеві, а що вже нема ні агнця, ані непорочності, спритний шахрай, що вкрав картину, був знаряддям невідомого правосуддя, якому годі перечити. Словом, тому, що в такий спосіб ми поновили лад, і, оскільки правосуддя остаточно відокремлено від невинності — остання розіп'ята на хресті, а перше сховане в стінній шафі, — в мене руки вільні, і я можу діяти згідно своїх переконань. Я можу з чистим сумлінням виконувати важкі обов'язки судді на покуті, до яких вдався після багатьох розчарувань і знегод, а що ви вже щете, то пора мені нарешті сказати, що ж це таке. Дозвольте тільки, я спочатку ляжу вище, а то дихати важко. Ох, як я стомився! Замкніть на ключ моїх непідкупних суддів. Дякую. Отож я суддя на покуті — оце і є мій фах тепер. Звичайно я практикую в «Мехіко-Сіті». Але справу, до якої людина має покликання, вона вершить і поза постійним місцем роботи. Я не покидаю її навіть у ліжку, навіть коли мене тіпає лихоманка. Це, до речі, не просто фах, а мистецтво, я ним надихаюсь, дихаю ним, не думайте ж, що протягом п'яти днів я виголошував такі довгі промови лише задля власної втіхи. Ні, свого часу я досить навправлявся в порожньому патяканні. Тепер мої промови мають певну мету. Зрозуміло, я пориваюсь до того, щоб стихли кпини з мене, щоб особисто я уникнув суду, хоча, здається, це неможливо. Найдужче нам заважає уникати судилища те, що ми перші ухвалюємо собі вирок. Виходить, треба почати з того, щоб поширити суд на всіх без винятку і вже тим самим трохи послабити його. Я виходжу ось з якої засади: ніякого прощення, ніколи й нікому. Я відкидаю добрі наміри, поважні помилки, хибні кроки, пом'якшувальні обставини. У мене не дають попуску, не дають розгрішення. Просто здійснюють арифметичну дію — додавання — і встановлюють: «Усього стільки-но. Ви розпусник, сатир, міфоман, педераст, пройда... і таке інше». Ото ж то. Доволі сухувато. В філософії, як і в політиці, я прихильник будь-якої теорії, що відмовляє людині в невинності, і я за те, щоб на практиці з нею поводилися, як із злочинцем. Я, любий мій, переконаний прибічник рабства. Без рабства, щиро кажучи, не даси остаточної ради. Я дуже швидко це збагнув. Давніше я все твердив: «Свобода, свобода!» Я її намащував на тартинки за сніданком, жував цілий день, і подих мій був просяклий чудовим ароматом свободи. Цим прегарним словом я міг уразити кожного, хто мені суперечив, я поставив це слово на службу своїм бажанням і своїй силі. Я лепетав його на вухо своїм приспаним коханкам, і воно ж допомагало мені кидати їх. Я шепотів його... А втім, годі, я захоплююсь і втрачаю міру. Одначе мені випадало користатися свободою некорисливе, і навіть, уявіть собі мою наївність, двічі-тричі я по-справжньому виступав на її захист; звісно, я не йшов на смерть задля свободи, а все ж таки я наражався на деяку небезпеку. Треба дарувати мені таку необачність, я не відав, що коїв. Я не знав, що свободу не уподібниш до нагороди чи до відзнаки, на честь яких п'ють шампанське. Це й не ласий подарунок, як от коробка дорогих цукерок. О ні, зовсім навпаки — це ярмо, виснажливий біг, скільки стане сил, та ще й самотою. Ні шампанського, ані приятелів, що піднімають келих, розчулено дивлячись на тебе. Ти сам у похмурій залі, один на лаві підсудних перед суддями, і сам повинен відповідати перед самим собою або перед судом людським. Наприкінці кожної свободи нас чекає кара; ось чому свобода — непосильний тягар, а надто коли в людини лихоманка, або коли в неї важко на душі, або коли вона нікого не любить. Ах, любий мій, для того, хто самотній, над ким немає ні бога, ні пана, тягар днів жахливий. Отже, треба обрати собі пана, адже Бог тепер не в моді. Крім того, слово втратило будь-який глузд, і не варто вживати його, щоб нікого не шокувати. Але погляньте на наших моралістів — це такі поважні люди, вони так люблять своїх ближніх! А скажіть, чим вони відрізняються від християн? Лише тим, що не читають проповідей по церквах. Як, по-вашому, що їм заважає звернутися до Бога? Певне, сором, так, саме уявний сором, страх перед судом людським. Вони не хочуть влаштовувати скандал і тримають свої почуття при собі. Я от знав одного письменника-атеїста, який щовечора молився Богові. Це не заважало йому розправлятися з Богом у своїх книжках! Давав він йому бобу, як сказав хтось, не пам'ятаю вже хто. Один громадський діяч, людина вільнодумна, якому я розповів про цього письменника, сплеснув руками (а втім, незлобиво): «Таж для мене це не новина, — вигукнув, зітхаючи, цей апостол, — вони всі такі!» За його словами, вісімдесят відсотків наших письменників воліли б прославляти ім'я Боже у своїх творах, якби могли не підписувати їх. Але вони підписують, бо, на думку мого знайомого, люблять себе, і нічого не прославляють, бо ненавидять людей. А що їм несила відмовитися від судження про ближнього, то вони надолужують на питаннях моральності. Взагалі, вони до біса шанують чесноту. Химерна, їй-Богу, доба! Не дивина, що уми розгублені і що один мій приятель, який був безбожником, поки зберігав вірність дружині, раптом навернувся до християнства, коли вчинив перелюбство. Ах, ці дрібні тишки, комедіанти, лицеміри — таж вони, проте, дуже зворушливі! Повірте, всі зворушливі, навіть коли вони розпалюють у небесах пожежу. Атеїсти вони чи богомольці, шанують вони Москву чи Бостон — усі вони християни, так уже в них від батька до сина ведеться. Але якщо нема більше батьківської влади, хто ж буде ляскати по пальцях указкою? Люди вільні, хай уже вони як знають самі дають собі раду, а що вони найдужче бояться свободи і кари, що чекає їх за ту свободу, вони просять, щоб їх ляскали по пальцях, винаходять страшелезні указки, квапливо розкладають багаття, щоб замінити ними церкву. Сущі Саванароли, далебі! Але вони вірять лише в смертний гріх і ніколи не повірять у благодать. Про благодать вони, звичайно, думають. Вони мріють про благодать, про вселюдське «так», про щирість, благоденство і, хто його зна (бо ж вони сентиментальні), мріють про заручини: наречена — молоденька,с віженька дівчина, наречений — ставний чоловік, на честь заручин гримить музика. А я не відзначаюсь сентиментальністю, то, знаєте, про що я мріяв? Про те, щоб віддаватися коханню душею й тілом, день і ніч, у нескінченних обіймах, в екстазі втіхи — і хай так буде п'ять років, а потім — смерть. Гай-гай! Ну, а якщо немає цнотливих заручин або нескінченного кохання, то хай уже буде шлюб з усією його брутальністю, подружньою владою й канчуком. Головне, щоб усе стало просто, як для дитини, щоб кожна дія прописувалась, а добро і зло визначалися вільно, зате цілком очевидно. І я на це згоден, при всьому моєму сіціліанстві й яванстві, а вже до християн мене аж ніяк не зарахуєш, хоча до першого з них я сповнений найдобріших почуттів. Та на паризьких мостах я довідався, що й я боюся свободи. Отож хай живе пан, абиякий, аби тільки він заступав небесний закон! «Отче наш, що наразі єси на землі... О проводирі наші, ватаги чарівно суворі, верховоди жорстокі й вельми любі...» Словом, як бачите, головне в тому, щоб не бути вільним і в каятті своєму слухатися того, хто хитріший за тебе. А що ми всі будемо винні — то ось вам і демократія. Та ще врахуйте, друже мій, адже треба помститися за те, що ми повинні вмирати самотою. Помираємо ми самотою, а рабство — всезагальний стан. Не лише ми, але й інші будуть поневолені вкупі з нами, ось що важливо. Всі нарешті об'єднаються, правда, стоячи навколішках і схиливши голову. Отже, зовсім непогано в своєму житті уподібнитися до суспільства, а хіба для цього не треба, щоб суспільство скидалося на мене? Погрози, ганьба, поліція — такі священні засади цієї' схожості. А що мене зневажають, переслідують, приневолюють, виходить, я маю право розходитися на всю губу, показати своє нутро, бути природним. Ось чому, любий мій, урочисто прославивши свободу, я тайкома вирішив, що треба не гаючись віддати її кому завгодно. 1 щоразу я, я можу це зробити, я проповідую в своїй церкві — в «Мехіко-Сіті», закликаю добрих людей скоритися і смиренно домагатися зручного стану рабства, називаючи його, проте, істинною свободою. Але я ще не з'їхав з глузду і чудово розумію, що рабство не настане завтра. Це одне з благодіянь, що ного принесе нам прийдешність. А поки що мені треба пристосуватися до теперішнього і пошукати бодай якоїсь тимчасової ради. От і довелось знайти спосіб поширити осуд на всіх, аби тягар його став легший для мене самого. І я знайшов спосіб. Прошу вас, прочиніть вікно, тут неймовірно жарко. Широко не розчиняйте, мене й лихоманить водночас. Думка моя дуже проста і плідна. Як зробити, щоб геть усі шубовснули у воду, а ти щоб мав право сохнути на сонечку? Чи не піднятися на кафедру проповідника, як багато хто з моїх славетних сучасників, та не проклясти все людство? Ні, небезпечна штука! Одного чудового дня чи ночі зненацька вибухне регіт. Вирок, який ви кинули іншим, зрештою полетить назад, просто в вашу фізіономію, і завдасть їй шкоди. Ну а як же? — думаєте ви. І от вам геніальний здогад! Я відкрив, що, доки не прийшли володарі й не принесли з собою різок, ми повинні, як свого часу Копернік, міркувати від протилежного, аби взяти гору. Якщо ми не можемо осуджувати інших без того, щоб одразу не осудити самих себе, треба спочатку осудити себе, і тоді дістанеш право осуджувати інших. Оскільки кожний суддя приходить зрештою до каяття, треба йти в зворотному напрямку й почати з каяття, а скінчити осудом. Ви стежите за моєю думкою? Аби вона стала для вас іще яснішою, зараз розповім, як я працюю. Передусім я закрив свою адвокатську контору, виїхав з Парижа, мандрував, намагався влаштуватися під іншим ім'ям в іншому місті, де я мав би достатню практику. В світі чимало таких міст, але випадок, вигода, іронія й потреба в певному самокатуванні змусили мене обрати ось цю столицю води й туманів, порізану каналами, захаращену кам'яницями, місце, куди з'їжджаються люди з усіх кінців світу. Я влаштував свою контору в барі матроського району.