Читать «Падіння» онлайн - страница 35

Здоровий, шерсть цупка, одне вухо стирчить, друге висле, в очах цікавість. Собацюра метався, обнюхував литки перехожих. Люблю собак, завжди любив їх вірною, ніжною любов'ю. Люблю за те, що вони вміють прощати. Я покликав цього пса, він завагався, але, мабуть, відчув до мене довіру і, радісно метляючи хвостом, побіг на кілька метрів поперед мене. І тут мене випередив, весело простуючи, німецький вояк. Порівнявшись з собацюрою, він погладив його по голові. І пес без вагання пішов поряд нього, так само радісно крутячи хвостом, і зник із цим німцем. Я відчував не лише досаду, а люту злість до цього німецького вояка — і тоді я збагнув, що в мені озвався патріотизм. Пішов би собі собака за французом, я б про це й думати забув. А тут мені все ввижалося, як цей симпатичний собака стане улюбленцем німецького полку, і це доводило мене до сказу. Випробування було переконливе. Я пробрався в південну зону з наміром довідатися там про Опір. Але, діставши на місці довідки, я завагався. Рух здався мені трохи нерозважливим і, прямо сказати, романтичним. А головне, гадаю, підпільна робота не відповідала моєму темпераментові і моїй любові до високостей, овіяних чистим повітрям. Мені здавалося, що від мене вимагатимуть ткати килим у підземеллі, ткати його довгі ночі й дні, а тупі негідники прийдуть і, виявивши мене, спершу почикрижать усе моє рукомесло, потім потягнуть мене до іншого підвалу, мордуватимуть там і вб'ють мене. Я захоплювався тими, хто був здатний на це підземне геройство, але сам не міг наслідувати їхній приклад. Тоді я переїхав до Північної Африки, маючи невиразні наміри дістатися звідти до Лондона. Але в Африці ситуація була заплутана, обидва протидіючі угруповання, здавалося мені, однаково мали слушність, і я утримався. Розумію з вашого вигляду, що ви вважаєте мій виклад цих важливих подробиць надто поверховим. Ну що ж, коли я правильно оцінив вас, то саме мій поспіх і змусить вас звернути на них особливу увагу. Хай там що, а я зрештою опинився в Тунісі, де ніжна моя подруга влаштувала мене на службу. Вона була дуже культурна особа і працювала в кіно. Я поїхав за нею до Тунісу і дізнався про її справжній фах лише після висадки союзників в Алжірі — того дня, як німці заарештували її. Вкупі з нею про всяк випадок прихопили й мене. Що сталося з нею, я не знаю. А мені не заподіяли ніякого зла, і після жахливої тривоги я збагнув, що мене заарештували тільки задля безпеки. Мене інтернували в табір під Тріполі: в'язні там мучилися не стільки від жорстокого ставлення, скільки від спраги й браку одягу. Змальовувати наше життя в таборі не стану. Ми, діти середини двадцятого сторіччя, не потребуємо ілюстрацій, аби уявити собі такі місця. Півтораста років тому люди розчулювалися над озерами й лісами. А нині на нас спадає ліричне хвилювання при вигляді тюремних камер. Отож я довірюся вашій уяві, додам лише кілька штрихів: спека, прямовисне проміння сонця, мухи, пісок, безводдя- Серед нас був один молодий француз, людина віруюча. Так, просто, як у казці. На вдачу — викапаний лицар Дюге-склен. Він подався із Франції до Іспанії, щоб воювати з німцями. А католицький генерал інтернував його, і, бачивши, що у франкістських таборах сочевична юшка для в'язнів діставала, так би мовити, благословення папи Римського, він тяжко зажурився. Ні палючі небеса Африки, де він зрештою опинився, ні вимушене дозвілля в таборі не могли зцілити його від цієї зажури. Навпаки, від важких думок і нестерпного сонця він зробився трохи схибнутим. Якось, коли під тентом, з якого ніби струмувало розтоплене олово, нас сиділо чоловік дванадцять, задихаючись і марно відганяючи мух, Дюгесклен, як звичайно, заходився таврувати папу Римського, котрого він називав Римлянином. Обшарпаний, зарослий бородою, він дивився на нас блукаючим поглядом; голий, худий його торс блищав від поту, пальці кощавих рук тарабанили по гострих ребрах. Він заявив нам, що треба обрати нового папу, який жив би серед нещасних замість молитися, сидячи на престолі, і що швидше зробити заміну, то ліпше. Пильно вдивляючись у нас божевільними своїми очима, він твердив, киваючи головою: «Так, що швидше, то ліпше». І нараз, заспокоївшись, сказав похмурим тоном, що далеко ходити не треба — обрати слід когось із нас, узяти чоловіка цілісного, з усіма вадами й чеснотами, і присягнути йому на послух, поставивши одну-єдину обов'язкову умову: хай він підтримує і в собі і в інших почуття нашої спільності в муках. «У кого з нас найбільше слабкостей?» — спитав він. Задля сміху я підняв руку — більше ніхто не озвався. «Добре, Жан-Батіст підійде». Ні, він не так сказав - бо ж я мав тоді інше ім'я. Словом, він заявив, що, виставивши свою кандидатуру, я виявив неабияку мужність, і запропонував обрати мене. Решта погодилась, з якоюсь поважністю граючи цю комедію. Сказати правду, Дюгесклен справив на нас враження. Навіть я, як пам'ятаю, не сміявся. По-перше, я вважав, що мій юний пророк має рацію, а тут іще сонце, виснажлива праця, бійки за воду, — словом, ми були трохи не в собі. У кожному разі, я кілька тижнів виконував обов'язки папи Римського, і то якнайсерйозніше. У чому ж полягали ці обов'язки? Далебі, я був ніби начальником групи чи секретарем осередку. Решта, навіть невіруючі люди, звикли слухатися мене. Дюгесклен страждав, я полегшував його муки. Я помітив тоді, що бути папою не так-то легко, як гадають, і мені пригадалося це вчора, після того, як я зневажливо викривав суддів, моїх побратимів. Найважливішим питанням у таборі був розподіл води. Крім нашої, склалися й інші громадки, люди об'єднувались за політичними поглядами або за віросповіданням, і кожна громадка опікувалася своїми. Мені також доводилося опікуватися своїми, тобто чинити трохи проти сумління. Але навіть і в своїй громадці я не міг запровадити цілковитої рівності. Залежно від стану здоров'я моїх товаришів або від того, наскільки важка була праця, яку вони виконували, я віддавав перевагу то тому, то тому. А такі розбіжності заводять далеко, можете мені повірити. Ні, далебі, я дуже стомився, і мені зовсім не хочеться згадувати про ту пору.