Читать «Падіння» онлайн - страница 20

Я не мав жодного розрахунку, я захоплювався щиро чи майже щиро. Моє ставлення до жінок було цілком природне, невимушене. І, як то кажуть, легке. Я не вдавався до облесливості, хіба лише до тої, очевидної, впертої, що її жінки мають за честь для себе. Я їх любив — за висловом загальновживаним, тобто ніколи не любив жодної. Жінконенависництво мені завжди здавалося вульгарним, непристойним, і майже всіх жінок, котрих знав, я вважав кращими за себе. Однак, хоч я і ставив їх високо, а частіше користувався їхніми послугами, ніж слугував їм сам. Як тут щось зрозуміти? Бачте, справжнє кохання — річ виняткова, вона трапляється два-три рази на сторіччя. А в більшості випадків кохання — породження пихи або нудьги. Щодо мене, то я аж ніяк не був героєм «Португальської черниці». В мене зовсім не зашкарубла душа, а навпаки, душа, сповнена ніжності, і я легко плачу. Ось тільки мої душевні поривання й почуття розчулення звернені на мене самого. Зрештою не можна сказати, що я ніколи нікого не любив. Ні, таки одна незмінна любов була у моєму житті — об'єктом її був я сам. Якщо глянути під цим кутом, то після неминучих труднощів, природних у юному віці, я швидко збагнув суть справи: хтивість, відверта хтивість запанувала в моєму любовному житті. Я шукав лише насолод і перемог. До речі, тут помагала моя комплекція, природа була до мене щедра. Я неабияк цим пишався, і вже не можу сказати, з чого я більше радів — з утіх чи з свого престижу. Ну от, ви, певне, скажете, що я знов вихваляюся. Хай це хвастощі, але пишатися мені тут нема чим, хоча все й щира правда. У кожному разі, чуттєвість, як уже говорити тільки про неї, була в мені така сильна, що задля десятихвилинних любощів я б зрікся батька-матері, навіть якби по тому й каявся гірко. Та що там казати! Саме всі розкоші й були в цій скороминущості, в тому, що інтрижка не затягувалася й не мала наслідків. Звісно, в мене були моральні засади, наприклад: приятелева дружина священна. Але вельми щиро й простодушно я за кілька днів до вирішальної події позбавляв своєї дружби одуреного чоловіка. Чуттєвість. А може, не треба це так називати? У чуттєвості самій по собі нема нічого огидного. Будьмо поблажливі й краще вже назвімо потворністю природжену нездатність бачити в коханні щось інше, крім відомого акта. Ця потворність була, зрештою, мені вигідна. В парі з моєю забудькуватістю вона сприяла моїй свободі. Ба навіть додавала мені якоїсь неприступності й незалежності, а це було запорукою моїх нових перемог. Мені завжди чужа була романтика, але я був героєм багатьох романів. Далебі, наші коханки мають чимало спільного з Бонапартом: вони завжди гадають перемогти там, де всі інші зазнали поразки. Зрештою, в тих любощах я гамував не лише свою хтивість — то була для мене також гра. В жінках я бачив партнерок до своєрідної гри, де вони наче боронили свою цноту. Бачте, я терпіти не можу нудьгу й ціную в житті самі розваги. Навіть найблискучіше товариство швидко мені набридає, але мені ніколи не буває нудно з жінками, котрі мені подобаються. Сором признатися, але я віддав би десять бесід з Ейнштейном за перше побачення з гарненькою статисткою. Правда, на десятому побаченні я став би зітхати за Ейнштейном або за доброю книжкою. Але загалом високі матерії цікавили мене тільки в проміжках між любовними пригодами. Скільки разів бувало, стоячи отак на пішоході з приятелями, я губив провідну думку в палкій суперечці лише тому, що в цю хвилину вулицю переходила якась звабливиця. Отож я грав. Я знав, що жінки не люблять, коли до мети йдуть надто швидко. Спершу потрібна щира розмова, ніжність, як вони кажуть. На слово мені ніколи не було сутужно, я ж адвокат, на ніжні погляди так само — недарма ж я в полку виступав на аматорській сцені. Ролі я міняв часто, але п'єска, власне, була та сама. Я мав коронний номер: незбагненна зваба, «щось таке» немислиме, безпричинне, непоборне, хоча я геть утомився від кохання і таке інше — дуже давня роль у моєму репертуарі, але завжди цікава для публіки. Був ще й другий випадок: таємниче раювання, котрого не давала мені досі жодна жінка; можливо, І навіть напевне, мить щастя буде коротка — хто за себе може ручитися! — але вона ні з чим незрівнянна. А головне, я відпрацював невеличку тираду, яка завжди подобалася. Я певен, вона й вам сподобається. Сутність цієї тиради в гіркому й покірному визнанні, що я нікчема і жаліти мене нічого, я вже своє віджив і ніколи не зазнав щастя, а за те щастя я віддав би все на світі, на жаль, уже надто пізно. Про причини цього непоправного загадкового запізнення я мов чав, знаючи, як вигідно оповивати себе таємницею. В певно му розумінні я вірив у те, що говорив, — я вживався у роль. Не дивина, що й мої партнерки також поспішали вийти на кін. Найчутливіші з моїх приятельок намагалися «зрозуміти мене» і вкидалися в журливі сповіді. Інші ж, задоволені з того, що я поважаю правила гри і спершу проваджу делікатні розмови, самі не раз переходили в наступ. Отож я вигравав щоразу двічі: не тільки гамував свою хіть, але й тішився почуттям вдоволеної любові до себе, переконую чись у своїй владі. І коли навіть траплялося, що деякі мої партнерки давали мені всього лише пересічну втіху, я вряди-годи і далі призна чав їм побачення — на це штовхало мене розпалене ба жання, що його загострювала розлука, і готовність озватися на нього, пробуджувана в моїй колишній спільниці: мені кортіло переконатися, що пута ще не порвано остаточно: варто мені тільки захотіти, і все почнеться спочатку. Іноді я брав з жінок присягання не віддаватися нікому іншому, крім мене, — так мене це непокоїло. Але ні серце, ані уява не брала участі в цій грі. Самовдоволення так укорінилося в мені, що я не міг би уявити, попри всю очевидність, щоб жінка, зваблена мною, могла колись належати іншому. А втім, присягання, що його я вимагав, зв'язувало тільки жінку, а мені давало волю. Покинута мною не належатиме нікому, отож можна з нею розірвати, а інакше це майже завжди було просто немислимо. Стосовно жінок, то перевіркою раз і назавжди встановлено міцність і тривалість моєї влади над ними. Цікаво, хіба ні? А все ж так воно й є, любий співвітчизнику. Одні благають: «Кохай мене!» Інші: «Не кохай мене!», але є ще одне поріддя людей, найгірше і найзлощасніше, вони кажуть: «Не кохай мене і будь мені вірною». Та тільки перевірка ніколи не буває остаточною, її треба поновлювати з кожною новою коханкою. Повторюєш, повторюєш — і складається звичка. Невдовзі вже говориш, не думаючи, вже виробляється рефлекс, і ось уже одного дня береш, не відчуваючи по-справжньому потягу. Повірте, для декого найважче над усе на світі не взяти того, чого не бажаєш. Дійшов до такого і я, і не зайвим буде сказати, що жінка ця не дуже мене хвилювала, хоча вабила своєю вродою, в якій було щось покірне і хтиве. Щиро сказати, втіха була така собі, як і годилося чекати. Але я ніколи не страждав ніякими комплексами і швидко забув про ту особу, поклавши собі не зустрічатися з нею. Я гадав, вона нічого не помітила, мені навіть невтямки було, що вона може мати на це власну думку; адже вона була така скромна, така несхожа на інших жінок. А за кілька тижнів я дізнався, що вона довірчо розповіла третім особам про мою недостатню мужність. Мене шпигнула образа, я відчув себе обдуреним: виходить, вона не така вже й пасивна, як я гадав, та й проникливості їй не бракувало. Однак я знизав плечима і роблено засміявся. Ні, я засміявся щиро, бо надто вже мізерний був цей випадок . Якщо тільки є царина, де скромність має бути правилом, то це саме інтимне життя з усіма його несподіванками, правда ж? Так ні, кожен хоче взяти гору над іншим, навіть у думках, на самоті з собою. І, незважаючи на те, що я знизав плечима, знаєте, як я повівся? Трохи згодом я знов побачився з тою жінкою, постарався її полонити і знов заволодів нею. То було не надто важко: жінки теж не люблять розчарувань. І відтоді я заходився майже несвідомо мучити її на всі лади. Я кидав Ті і брав знову, змушував віддаватися мені в неслушний час і в неслушному місці, я поводився з нею так брутально, що зрештою навіть прихилився до неї, як ото темничник прихиляється до свого в'язня. І так тривало доти, доки вона в нестямному пориві болісної й вимушеної жаги віддала хвалу тому, що її поневолювало. Відтоді я почав уникати п. А згодом і геть забув. Незважаючи на вашу чемну мовчанку, я згоден з вами: в цьому романі мій вибрик не вельми дотепний. Але пригадайте своє власне життя, мій любий земляче! Поворушіть у пам'яті й ви напевне знайдете щось схоже на мою пригоду і трохи згодом розповісте мені про неї. Щодо мене, то коли я згадував що інтрижку, то завжди сміявся. Але вже іншим сміхом, схожим на той, що його я почув на мості Мистецтв. Я сміявся зі свого балакунства й своїх промов на суді. Навіть дужче зі своїх промов, аніж з патякання з жінками, їм-бо, я принаймні брехав дуже мало. В усьому моєму поводженні так виразно, без викрутів промовляв інстинкт. Любовний акт, скажімо, це ж освідчення. Тут і голе себелюбство, тут і пиха, а інколи й справжня шляхетність. Власне, в цій злощасній історії ще більше, ніж в інших моїх романах, і більше, ніж я сам гадаю, я був щирий, бо ясно показав, хто я такий і як би міг жити. Але навіть тоді, ні, саме тоді, коли я поводився так, як розповів оце, — в моєму приватному житті було більше гідності, ніж у моїх пишномовних адвокатських теревенях про невинність та правосуддя. Принаймні, придивляючись до свого поводження з жінками, я не міг помилятися щодо істинної суті моєї вдачі. Людина ніколи не буває лицеміром у своїх утіхах, десь я вичитав таку думку або ж сам до неї додумався. Правда ж, влучно сказано, любий мій співвітчизнику? Коли я згадую, як важко мені давалося остаточно порвати з жінкою, — так важко, що в мене через це бувало по кілька зв'язків одночасно, я аж ніяк не приписую це ніжності свого серця. Зовсім не вона керувала мною, коли одна моя коханка, натомившись чекати Аустерліца нашої жаги, збиралася піти геть. Я одразу ж розкривав їй обійми, робив усілякі поступки, ставав красномовний. Я будив у ній ніжність і солодке розчулення, а сам спізнавав ці почуття лише про людське око і був стурбований тільки загрозою розлуки та втрати жіночої прихильності. Правда, іноді мені здавалося, ніби я дійсно страждаю. Але варто було бунтівниці покинути мене, як я легко її забував; а втім, я пам'ятав про неї анітрохи не більше, якщо вона зважувалась вернутися. Ні, не кохання і не великодушність підстьобували мене, коли мені загрожувала небезпека бути покинутим, а тільки бажання лишатися коханим і діставати те, що, на мою думку, мені належало. Переконавшись, що мене кохають, я знову забував про партнерку, зате сам сяяв, радів і знову робився милий та симпатичний. До речі сказати, знову завойована прихильність гнітила мене. В хвилини роздратування я казав собі, що ідеальною радою була б смерть закоханої в мене жінки. Смерть, по-перше, зміцнила б нашу близькість, а по-друге, позбавила б її щонайменшої принуки. Але ж не можна бажати всім смерті й вигубити зрештою всю людність на землі задля того, щоб я мав необмежену волю, яка інакше й немислима. Проти такого засобу повставала моя чутливість і моя любов до людей. Єдине глибоке почуття, яке мені випадало спізнавати, протягом усіх цих любовних інтриг, була вдячність, коли все йшло добре і коли мені давали спокій та цілковиту свободу дій. Ах, який я бував милий і ґречний з жінкою, якщо допіру побував у ліжку іншої, я ніби переносив на них усіх ту вдячність, яку відчував до одної з них. Хоч би яка плутанина була в моїх почуттях, сутність їхня була одна: я утримував коло себе своїх коханок і друзів задля того, щоб скористатися їхньою любов'ю, коли заманеться. Я сам визнавав, що міг би жити щасливо тільки тоді, коли на всій землі всі люди або принаймні якнайбільше людей звернуть погляди на мене, ніколи не знатимуть іншої прихильності, не знатимуть незалежності, ладні будь-якої хвилі відгукнутися на мій поклик, приречені зрештою на безплідність аж до того самого дня, коли я ощасливлю їх променем свого світла. Загалом, аби жити щасливо, мені треба було, щоб мої обранці зовсім не жили. їм належало діставати частку життя лише вряди-годи, і тільки з моєї ласки. Ох, повірте, мені зовсім не дає втіхи розповідати про це. Варто згадати про ту пору мого життя, коли я вимагав усього і нічогісінько не давав натомість, коли я змушував багатьох людей слугувати мені, а їх самих ніби ховав у холодильник, щоб мати їх завжди напохваті і могти користатися ними в разі потреби, далебі, вже й не знаю, як назвати те втішне почуття, що виникає тоді в мене. Можливо, це сором? Скажіть-но, любий земляче, адже сором трохи палить душу, еге ж? Тоді це, либонь, сором або одна з тих безглуздих емоцій, що заторкують гонор. І в кожному разі, мені здається, ніби це почуття не полишає мене від тої пригоди, що цвяшком засіла в пам'яті. Я повинен розповісти про неї, більше не можу відкладати, незважаючи на всі свої відступи, а в них я виявив стільки ретельності, стільки винахідливості, що, сподіваюся, ви віддасте мені належне. Дивіться, вже передощило! Будьте такі ласкаві, проведіть мене додому. Я втомився. Дивна річ, утомився не тим, що багато говорив, а на саму думку про те, що мені лишається ще розповісти. Ну, почнімо. Згадаймо в кількох словах головне моє відкриття. Буду стислий. Та й навіщо зайві балачки. Геть запони, що ними огортають голу статую, геть пишні промови! Отож. Якось листопадової ночі, років через три після того вечора, коли мені здалося, що хтось сміється за моєю спиною, я вертався додому лівим берегом Сени і перейшов її по Королівському мосту. Була година ночі. Дрібний дощик, точніше, мжичка розігнала рідких перехожих. Я вертався від своєї коханки, котра, мабуть, уже заснула. Мені було гарно, я відчував легеньку втому, заспокоєне тіло зігрівала кров, пробігаючи жилами нечутно, як цей осінній дощик. На мосту хтось стояв, перехилившись через поруччя, ніби дивився в річку. Підійшовши ближче, я побачив, що це молода тоненька жінка, вся в чорному. Між чорними її косами і коміром пальта видніла смужка шиї, біленької, мокрої від дощу шийки, і це трохи схвилювало мене. Повагавшись, я рушив далі. Перейшовши міст, я подався набережною до бульвару Сен-Мішель, де я тоді мешкав. Я вже ступив кроків із п'ятдесят і раптом почув шум — він здався мені оглушливим у нічній тиші, шум упалого в воду тіла. Я зупинився як стій, але не обернувся. Й одразу пролунав крик. Потім хтось закричав ще і ще, але крики долинали вже здалеку, ніби за водою. Далі все стихло. Тиша, що запала зненацька в густій пітьмі, видавалася мені нескінченною. Я хотів утекти і не міг поворухнутися. Я весь тремтів від холоду й хвилювання. Я казав собі: «Треба швидше, швидше» — і відчував, як нездоланна знемога сковує мені тіло. Не пам'ятаю, що я тоді думав: «Надто пізно, надто далеко» — або щось таке. Я стояв нерухомо й дослухався. Потім спроквола рушив далі. І нікого ні про що не повідомив. Ось ми вже й прийшли, ось мій дім, мій сховок! Завтра? Гаразд, як хочете. Залюбки проведу вас на острів Маркен, подивитеся на Зейдерзе. Зустрінемося об одинадцятій у «Мехіко-Сіті». Прошу? Та жінка? Не знаю, слово честі, не знаю. Наступного дня, а потім ще кілька днів я не читав газет.