Читать «Подзвінне операції “Вісла”» онлайн - страница 6

По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т. зв. «укріплені» поселення розформовувалися і їх поселенці — після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох-трьох або й більше років — поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули.

По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції «Вісла» про концентрацію населення в поселеннях-селах — таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.

По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям. У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична — намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.

Справа колективної відповідальности

Друга Світова війна піднесла терор щодо цивільного населення (який раніше засуджувався) до — як почали вважати — одного з найбільш дієвих методів ведення війни.

Терор щодо цивільного населення застосовували всі воюючі сторони (Німеччина — щодо Англії; Англія та США — щодо Німеччини; США — щодо Японії) у різних масштабах: від розстрілів закладників до бомбардування міст методом «розстеляння килиму», ракетами «земля-земля», атомними бомбами. Такий терор, дарма що його лицемірно засуджували т. зв. ліберальні кола, залишився засобом ведення війни особливо в неоколоніальному оформленні (США — в Кореї, В’єтнамі, Іраку; Ірак — у Курдистані; Росія — в Чеченії й т. д.). Про такий терор згадують — вже після подій — або з засудженням, або з виправданням, або його намагаються цілком не згадувати. Майже як правило, терор застосовувався досі — державами, що претендують на статус супердержав, здійснюють або намагаються здійснювати свої імперські мрії на практиці. Виходить, якщо все це дозволяється безкарно і без реального засудження великим державам — то чому б це не дозволяти також малим? Це нериторичне питання для сучасних західних т. зв. лібералів. У даному конкретному випадку не підлягає сумніву, що операція «Вісла» — це акт здійснення колективної відповідальности, продиктованої не військовими, а політичними вимогами згідно з правилами етнічної чистки, чи, кажучи узагальнювальним терміном, методами етноциду.