Читать «Сніги Кіліманджаро» онлайн

— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче,— сказав він.— Отак і знаєш, коли воно починається.

— Справді не боляче?

— Анітрохи. Єдине, що мене турбує,— це дух. Тебе, напевне, аж верне.

— Годі-бо, прошу.

— Онде, поглянь — сказав він.— Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?

Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.

— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина,— сказав він.— А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.

— Ну годі вже, прошу тебе,— мовила вона.

— Та я ж нічого,— відказав він.— Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.

— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.

— Або доки він не прилетить.

— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.

— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?

— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?

— Що?

— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.

— Не можу я того слухати,— сказав він.— Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.

— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.

— Я не хочу нікуди їхати,— сказав чоловік.— Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти?

— Ти говориш як боягуз.

— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?

— Ти не помреш.

— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но отих паскуд.— Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір'я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.

— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.

— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.

— Можеш собі думати про когось іншого.

— Боронь Боже,— сказав він.— Я все життя тільки те й робив.

Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір'я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.