Читать «Нікомахова етика» онлайн - страница 69

Прийнято вважати, що хвалько (Ь αλαζω/) схильний приписувати собі славне - те, чого у нього немає, або більше, ніж у нього є; а удавальник (Ь είρων), навпаки, заперечує те, що в нього є, чи применшує [це]; той же, хто тримається середини - якийсь мовби "простий" (αύ-θέκαστός τις), тобто правдивий (αληθευτικός) і в житті і в словах, [25] визнає, що володіє тим, що у нього є, не більше і не менше. Все це можна робити і з певною метою, і просто так. І якщо вчинки не переслідують якусь мету, то, якою є кожна [людина по складу], такі її слова і вчинки, так вона й живе.

Обман (το ψευδός) сам по собі поганий (φαΰλον) і заслуговує на осуд (ψεκτόν), а правда (το αληθές) прекрасна (καλόν) і [30] заслуговує на похвалу (έπαΐνετόν). Так і правдива людина, що тримається середини, заслуговує на похвалу, а обманщики обидва заслуговують на осуд, але в більшій мірі - хвалько.

Ми скажемо про кожного з них, але спершу про правдивого. Мова йде (λέγομεν), звичайно, про правдивого не в договорах і не в тому, що стосується несправедливості чи справедливості (адже 1127b це належатиме до іншої доброчесності), а про правдивого в тому, для чого ніщо з цього не важливе, про правдивого в словах і в поведінці, тому що він такий за [своїм] складом. Такого, очевидно, будуть вважати доброю (Ь επιεικής) людиною. Адже правдолюб (Ь φιλαλήθης) і той, хто правдивий [5] навіть коли це не важливо, буде ще більше правдивим

тоді, коли це важливо, адже обману він буде [явно] остерігатися як ганьби, якщо вже він остерігається його як такого (καθ' αυτό); а така людина заслуговує на похвалу. Вона відхиляється від правди радше у бік зменшення, тому що через ненависність перебільшення [зменшення] здається більш пристойним.

Хто приписує собі більше, ніж у нього є, [10] без усякої мети (μηδενός ένεκα), схожий на погану людину (інакше він не радів би обману), але він здається більш легковажним (μάταιος), ніж зіпсутим (κακός). Якщо ж це роблять задля якоїсь мети (ένεκα τίνος), то, чия мета - слава або шана, той як хвалько заслуговує на осуд, але не дуже [суворий], а чия мета - гроші або те, що веде до грошей, той більш непривабливий (ασχημονέστερος).

(Хвальком людину робить не можливість [хвалитися], а свідомий вибір, [15] бо хвальком він є по складу і тому, що він такий).

Відповідно і серед обманщиків один радий самому обману, а інший прагне слави чи наживи. Отже, ті, що хваляться задля слави, приписують собі таке, за що їх вихваляють і шанують щасливцями; а хто робить це задля наживи, приписує собі те, чим можна догодити навколишнім і відсутність чого можна [20] приховати, - скажімо, [знання] віщуна, мудреця, лікаря. Тому в більшості випадків собі приписують такого роду речі і похваляються [ними]: адже вони мають названі [властивості].

Удавальники, які говорять про себе принижено, здаються людьми радше вихованими (χαριέστεροι τα ήθη); вважається, що вони говорять так не задля наживи, але уникаючи бундючності (τ6 ογκηρόν), [25] і передовсім вони відмовляють собі в славному, як робив, наприклад, Сократ. Ті, що (приписують собі щось) з нікчемних мотивів, коли очевидне [зворотне], називаються лицемірами (βαυκοπανοΰργοι) і цілком заслуговують на презирство; іноді ж це виявляється хвастощами, наприклад одяг лаконців, бо і надлишок, і надмірна недостача [можуть бути] хвалькуватими(25). А ті, [30] що помірно вдаються до удавання і прикидаються не в тому, що дуже кидається у вічі, - ті здаються вихованими (χαρίεντες). Правдивому, мабуть, протилежний хвалько, бо він гірше удавальника.