Читать «ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ» онлайн - страница 9

Хіба не знаєш, що маєтність - від чес­но ви­ко­на­них обо­в'я­зків, а не обов'язки від маєтності за­ле­жать? Чи не ба­чиш, що низьке зван­ня час­то відна­хо­дить маєтність, а ви­со­ке - гу­бить?

Не ди­вись, хто ви­ще і хто ниж­че, хто видніше і нез­на­т­ніше, ба­гат­ше і убогіше, але ди­вись на те, що з то­бою спо­рі­дне­не. Вже ми ка­за­ли, що без спорідне­ності все ніщо…

Коли во­ло­дар маєтків жи­ве щас­ли­во, не то­му він щас­ли­вий, що во­лодіє ни­ми: щас­тя до маєтків не прив'яза­не.

Коли ка­за­ти про во­лодіння за спорідненістю, слід ро­зу­мі­ти і ви­ди всіх зовнішнос­тей. Зовнішнє те, що ле­жить по­за лю­ди­ною: грунт, рід, чин то­що. Шу­кай, що хо­чеш, але не за­гу­би світу. Шля­хет­ний спи­сок ле­жить по­за то­бою, а ти по­за ним цілком мо­жеш бу­ти щас­ли­вий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чо­го не мож­на бу­ти щас­ли­вим і в едемськім раю.

Кіт із пасіки, за давньою друж­бою, зай­шов у се­ло до сво­го при­яте­ля і був щед­ро по­ша­но­ва­ний. За ве­че­рею ди­ву­ва­в­­ся ба­гатст­ву сво­го дру­га.

- Дав мені бог по­са­ду,- ска­зав гос­по­дар,- від якої я маю що­­до­би по 20 ту­шок добірних ми­шей. Му­шу ска­за­ти, що в се­лі я нині - ве­ли­кий Ка­тон.

- Саме то­му я й прий­шов по­ба­чи­ти­ся з ва­ми,- відка­зав гість,- довіда­ти­ся про ва­ше щас­тя і, окрім то­го, потіши­ти­ся ло­вит­вою. Чу­вав, що у вас з'яви­ли­ся гарні па­цю­ки.

По ве­чері за­ляг­ли спа­ти. Гос­по­дар уві сні по­чав кри­ча­ти і збу­див тим гос­тя.

- Вам щось страш­не сни­ло­ся? - спи­тав той.

- Братику! Зда­ва­ло­ся мені, на­чеб­то я вто­пив­ся у прірві. А бу­ла се зви­чай­нісінька ло­вит­ва. Ви­да­ло­ся, що я спіймав чи­с­ток­ров­но­го сибірсько­го па­цю­ка.

Гість зно­ву зас­нув, вис­пав­ся і про­ки­нув­ся. По­чув, що гос­по­дар тяж­ко зітхає.

- Вже вис­па­лись; па­не Ка­то­не?

- Ні, я опісля то­го страш­но­го сну і не спав.

- Отакої. Се ж чо­му?

- Таку вже маю на­ту­ру, ко­ли про­ки­ну­ся, більше не зас­ну.

- Через віщо ж? Яка то­му при­чи­на?

- Маю таємни­цю… Гей, дру­же мій! Не знаєш, що я виз­вав­ся бу­ти ри­бал­кою для всіх котів на селі. Отож, як зга­даю чо­вен, сітку та во­ду, тяж­ко стає на душі…

- Нащо ж ви взя­ли­ся за те ри­бальство?

- Аякже, брат­чи­ку! Тре­ба ж якось хар­чу­ва­ти­ся. Окрім то­го, я і сам до ри­би смак маю.

Гість, по­хи­тав­ши го­ло­вою, відка­зав:

- О ша­нов­ний! Не знаю, якої си­ли для те­бе сло­во при­ро­да. Але ко­ли б ти ро­бив те, що да­но нам при­ро­дою, яку без­не­вин­но зви­ну­ва­чуєш, був би цілком за­до­во­ле­ний однією ту­шею на до­бу. Про­ща­вай із твоїм щас­тяч­ком! Мої злидні ліпші.

І кіт по­вер­нув у свій лісок.

Звідси пішла от­ся прит­ча: Ca­tus amat pis­ces, si­mul odit fru­men aqu­arum - «Кіт охо­чий до ри­би; та во­ди боїться». Се ли­хо пе­реслідує кож­но­го, хто ла­сий не на зван­ня, а до при­бутків. Чи не не­щас­не осе суд­жен­ня - люб­лю від гос­по­да­ря платіж, а ви­ног­рад ко­па­ти не охо­чий? Зви­чай­но, той не охо­­чий, хто не зрод­же­ний до сього. Справжньому мис­лив­це­ві більше ра­дості дає ло­вит­ва та пра­ця, ніж сма­же­ний за­єць на столі. На ви­шу­ка­ний жи­во­пис кож­но­му лю­бо ди­ви­ти­ся, але до ма­лю­ван­ня охо­чий той, хто лю­бить день і ніч вис­лов­лю­ва­ти свої дум­ки в кар­ти­нах, поміча­ючи про­порції, пи­шу­чи і насліду­ючи на­ту­ру.