Читать «ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ» онлайн - страница 3

Поміж тим, озир­нув­шись, по­ба­чив він рап­том див­не й су­м­не ви­до­ви­ще: бре­де сліпець, прис­лу­хається, ма­цає па­ли­цею на всі бо­ки і, на­че п'яний, з до­ро­ги зби­вається, підхо­дить ближ­че, зітхає: «Зни­ка­ють у ме­тушні дні наші…». «Шля­хи твої, гос­по­ди, повідай мені…» «Го­ре мені, манд­ри мої три­ва­ти­муть далі». Та й інші такі сло­ва сам собі ка­же зітха­ючи, час­то спіткається і па­дає.

- Боюся, дру­же мій, зля­ка­ти те­бе, але хто ти та­кий? - пи­тає про­зор­ли­вий.

- Вже трид­цять чо­ти­ри ро­ки по­до­ро­жую, а ти пер­ший на шля­ху моїм стрівся,- відка­зує сліпий.- Манд­ру­ван­ня моє по різних світах скінчи­лось ось так. Страш­на жар­ко­та со­няч­но­го проміння в Аравії поз­ба­ви­ла ме­не зо­ру, і я, сліпий, по­вер­та­юся в отній дім.

- А хто ж твій батько?

- Живе він у нагірнім зам­ку, що зветься Мир­го­рок. Ім'я йо­му Ураній, а моє - Прак­тик.

- Боже мій, що я чую? Та ж я твій рідний брат,- ви­гук­нув про­зор­ли­вий,- я Об­сер­ва­тор!

Несподівана радість завж­ди за­вер­шується слізьми. Після сього сліпець із во­ло­ги­ми очи­ма ска­зав своєму бра­тові:

- Любий мій бра­те! Чув я вже про те­бе з роз­мов, а те­пер маю щас­тя стріти те­бе. Зми­ло­сердься, за­верш мої біди, будь мені нав­чи­те­лем. Прав­ду ка­жу­чи, ме­не пра­ця зве­се­ляє, але до­во­диться весь час спітка­ти­ся, і се зни­щує мою нас­на­гу.

- Щиро шко­дую,- ка­же світло­окий,- що без­си­лий тобі слу­жи­ти, люб'язна ду­ше моя. Я по­до­рожній, що обійшов пі­шки всю зем­ну ку­лю. Но­ги ме­не скрізь но­си­ли лег­ко, але ка­м'янисті го­ри, що час­то стріча­лись мені, поз­ба­ви­ли ме­не ніг, і я, спи­ра­ючись на ру­ки, про­дов­жу­вав свій шлях, але за­раз втра­тив і ру­ки. Більше ані хо­ди­ти, ані повз­ти по землі я не зда­тен. Ба­га­то хто хотів ме­не ви­ко­рис­та­ти, але, поз­бав­ле­ний мож­ли­вості пов­за­ти, я був їм без­ко­рис­ний…

- За сим діло не ста­не,- ска­зав сліпий,- ти мені тя­гар лег­кий і жа­да­ний: візьму те­бе, скар­бе мій, на се­бе. Чис­те око твоє хай бу­де тіла мо­го вічним во­ло­да­рем і всіх моїх пут го­ло­вою. При­пи­ни му­ки безп­росвітної тем­ря­ви, що жорс­то­ко га­няє ме­не по по­рожніх шля­хах; я твій кінь, сідай на ра­ме­на мої і ке­руй мною, лю­бий мій па­не і бра­те!

- Сяду, бра­те мій, із за­до­во­лен­ням, аби до­вес­ти істи­ну: «Брат, що від бра­та має до­по­мо­гу,- як місто, твер­де і ви­со­ке, укріплюється, як но­во­зас­но­ва­не царст­во».

Нині ж пог­ляньте на див­не тво­ри­во: з двох лю­дей скла­де­на од­на, од­не об­лич­чя мандрівни­ка скла­де­не з двох спо­рідне­нос­тей без уся­кої міша­ни­ни, але й без розділу, взаємно існу­ючих. Іде не­бу­ва­лий по­до­рожній го­лов­ним шля­хом, ні пра­во­руч, ні ліво­руч не ухи­ляється, вправ­но пе­ре­хо­дить річки, ліси, ро­ви й яру­ги, пе­ре­хо­дить ви­сокі го­ри, всту­пає з ве­се­лим сер­цем у мир­не місто, об­ли­ває йо­го світле й за­па­ш­не повітря; ви­хо­дить спокійна юр­ба жи­телів, що ди­ха­ють ми­ром і лю­бов'ю, плес­ка­ють у до­лоні, а ген очікує на ґа­нку і вже прий­має синів у ніжні свої обійми вет­хий дня­ми Ураній.