Читать «ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ» онлайн - страница 15

Сабаш. Ку­ди ж він по­летів?

Немес. В гли­би­ну бай­ра­ку оп­ла­ку­ва­ти гріхи.

Сабаш. Чо­лом тобі, лю­бий мій Не­ме­се! Час мені до­до­му.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кли­кав дядька в гості.

Немес. Я вчо­ра ба­чив­ся з ним і дов­го ба­ла­кав. Ле­ти ж, дру­­же мій, хай гос­подь на всіх твоїх шля­хах оберігає те­бе. Пе­ре­ка­жи батьку й дядькові вітан­ня моє.

Звістка ся не­ви­мов­но на­ля­ка­ла Са­ба­ша. Са­ме то­му він про­мов­чав, що роз­мов­ляв з Фрид­ри­ком пе­ред тим, як ста­ло­ся не­щас­тя. «Ну,- ка­зав сам собі,- вчи­ся, Са­ба­ше, з чу­жої бі­ди. Для то­го й б'ють пса пе­ред ле­вом (є та­ка прит­ча), щоб лев був покірний. О бо­же! На очах моїх б'єш і ра­ниш інших, дос­той­ніших за ме­не, щоб бо­яв­ся я і тремтів пе­ред без­за­кон­ним жит­тям і роз­ко­ша­ми світу сього! О роз­ко­ше! О паст­ка і сильце ти ди­явольське! Яка ж бо ти со­лод­ка, ко­ли всі то­бою по­ло­нені! Яка ж бо ти по­ги­бельна, ко­ли ма­ло є тих, хто ря­тується. Пер­ше - всі ба­чать, дру­ге - виб­рані»…

З си­ми бла­го­чес­ти­ви­ми дум­ка­ми при­летів Са­баш до­до­му, а за ним не­за­ба­ром з дво­ма своїми си­на­ми приспішив і дядько. Зак­ли­кані бу­ли й сусіди на сей убо­гий, але цнот­ли­вий і без­печ­ний бен­кет. У сім не­ве­ликім краї па­ну­ва­ла про­с­то­та і ца­рю­ва­ла друж­ба, що ро­бить ма­ле ве­ли­ким, де­ше­ве до­ро­гим, а прос­те приємним. Ся зем­ли­ця бу­ла част­кою тої, де істи­на, що манд­рує між людьми, тіка­ючи від зла нав­ко­лишнього світу, до­вер­шу­ва­ла ос­танні дні свої на землі, ди­ха­ла ос­таннім по­ди­хом, що­би злетіти із зем­них у горішні країни.

Сабаш, пе­ре­ка­зав­ши батьку та дядькові привітан­ня від Не­ме­са, тут же, при гос­тях, сповістив про все, що скоїло­ся. Гос­тей бу­ло чи­ма­ленько - з дітьми своїми, підлітка­ми та юна­­ка­ми, дру­жи­на­ми. Ала­уда - так звав­ся Са­башів батько - був нав­че­ний на­укам світським, а сер­це йо­го бу­ло сто­ли­цею доб­ро­го глуз­ду. Будь-яку спра­ву і сло­во вмів він не­по­мильно роз­ку­си­ти, віднай­ти в них шка­ра­лу­щу і зер­но, от­ру­­ту і со­лод­ку їстівність і по­вер­ну­ти у спасіння.

Алауда в при­сут­ності ба­гатьох мужів, юнаків та підлітків нав­чав си­на так:

- Сину мій єди­норідний, схи­ли ву­хо своє, по­чуй го­лос ба­тька тво­го - і вря­туєшся від сітки, як сар­на від мис­лив­ця. Си­­ну, ко­ли бу­деш муд­рий, чу­жа біда нав­чить те­бе, що на­ха­б­ний і жорс­то­кий син уц­но­тив­люється влас­ною спо­ку­сою. І се біда. Си­ну, хай бо­лить тобі го­ре ближнього. Хто лю­бить свою біду й уболіває на чу­жу, той дос­той­ний її. Не за­бу­вай притчі, яку час­то я пе­ре­ка­зу­вав: «Пса б'ють, а лев боїться».

Яка ко­ристь у чи­танні ба­гатьох книг, ко­ли ти без­за­кон­ник? Єди­ну кни­гу чи­тай і до­волі. Пог­лянь на сей світ. Пог­лянь на рід людський. Він-бо є кни­га, чор­на кни­га, що три­має в собі різно­які біди, як хвилі, що постійно здійма­ються на морі. Чи­тай її завж­ди і нав­чай­ся, на­че з ви­со­кої га­вані на бу­ря­ний оке­ан, пог­ля­дай і тішся. Чи всі чи­та­ють сю кни­гу? Всі. Всі чи­та­ють, але без­тям­но. П'ятку йо­го бе­ре­жуть, як на­пи­са­но, на но­ги див­ляться, не на са­мий світ, тоб­то не го­ло­ву й сер­це йо­го ба­чать. То­му ніко­ли йо­го не мо­жуть пізна­ти. З підош­ви лю­ди­ни, з хвос­та пта­ха (як і світу всього з ніг йо­го) не пізнаєш, хіба що з го­ло­ви йо­го, тоб­то з сер­ця йо­го. Яка таємни­ця тут криється?