Читать «ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ» онлайн - страница 12

Вчитель і лікар не є вчи­тель та лікар, во­ни ли­ше служ­ни­ки при­ро­ди, єди­ної справ­дешньої і ліку­вальниці, і нав­чи­тельки. Бу­де так: хто за­хо­че чо­мусь нав­чи­ти­ся, по­ви­нен до то­го зро­ди­ти­ся. Не від лю­ди­ни, а від при­ро­ди - суть усього. А хто зва­житься без при­ро­ди нав­ча­ти чи нав­ча­ти­ся, хай за­тя­мить при­каз­ку: «Вов­ка в плуг, а він у луг». До­ки кільце ви­сить у сви­нячій ніздрі, до­ти во­на не риє. Вий­ми - спо­га­нить зем­лю.

Се не ви­хо­ван­ня і не нав­чан­ня, а уга­му­ван­ня за до­по­мо­гою лю­ди­ни, що пра­вує всіх без­за­кон­ників. Ви­хо­ван­ня ж іде від при­ро­ди, що вли­ває в сер­це сім'я доб­рої волі. Вирісши без пе­ре­пон, са­мостійно й охо­че ми ро­би­мо все те, що свя­те і ба­жа­не… Яка ко­ристь з ян­гольської мо­ви, ко­ли в ній не­ма доб­рої дум­ки? Чи є пло­дом тон­ка на­ука, ко­ли не­доб­ре сер­це? Хіба не зна­ряд­дя злості, меч ска­женст­ву, прит­чею ка­жу­чи - «кри­ла та ро­ги сви­нячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут на­уки, як на тор­жиськах купівля, кип­лять і бен­те­жаться. Од­на­че во­ни хижіші за птиць, нест­римніші за ху­до­бу, злос­тивіші за звірів, лу­кавіші за гадів, нес­покійніші за риб, невірніші за мо­ря, не­без­печніші за аф­ри­канські пус­телі… Чо­му так? А то­му, що зли­ми на­род­жу­ються. При­ро­да бла­га - всьому по­ча­ток, а без неї ніко­ли не бу­ва­ло бла­гоcті. Дя­кую ж не­ви­мов­но при­роді в об­разі її святім - в батькові моїм, що від нього я на­ро­див­ся. Дру­га іко­на бо­жа для нас - матір на­ша. От­же, го­ловні об­да­ру­ван­ня - від батьків моїх, все інше: чин, ба­гатст­во, на­уки і всі вітро­носні їх блон­ди і пуклі з ку­че­ря­ми вкла­даю у хвіст, без яко­го го­ло­ва і жи­ве, і ша­нується, і ве­се­литься, але не хвіст без го­ло­ви.

ВБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК

Притча

***

…Тетервак, на­летівши на мис­ливську сітку, по­чав що­си­ли жер­ти пиш­ну на­жив­ку. На­жер­шись по ву­ха, хо­див на­ди­ма­ючись, вельми за­до­во­ле­ний з се­бе, як за­де­ри­ку­ва­тий, мо­д­но вдяг­не­ний юнак. Ім'я йо­му бу­ло Фрид­рик. Ро­до­ве ж, чи фамільне, чи, як у на­роді ка­жуть, прізви­ще - Са­ла­кон.

Якось пролітав Са­баш (жай­во­рон­ко­ве ім'я) на прізви­ще Ско­лар. «Ку­ди поспішаєш, Са­ба­ше?» - ви­гук­нув на­ду­тий те­тер­вак.

Сабаш. О ко­ха­ний Фрид­ри­ку! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне шко­лою.

Сабаш. А мені ми­лий сей дух.

Салакон. По гу­бах са­ла­та, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш виліку­вав­ся. Раніше ви скар­жи­ли­ся на не­жить.

Салакон. По­тер­шись, бра­те, між лю­дей, нині я вже все ро­зумію. Не вте­че від нас ніщо.

Сабаш. Те­тер­ва­ко­вий ро­зум гост­рий, а нюх ще гострі­ший.