Читать «Місячний біль» онлайн - страница 44

— Я недаремне спасався, пане, — сказав чернець возному. — Був у мене не один гріх на серці. Але я вирішив покаятися і прийняв на себе покуту. В мене в тій пустиці божий дух вселився, пане. Я спокійно й гарно жив у тому лісі, ніхто мене не турбував, і я нікому не набридав. Але шляхи господні важко передбачити, бо все раптом перекинулося з ніг на голову…

Горів тоді на небі занадто яскравий місяць. Я встав і подивився у бік пустиці. Було там тихо. Обережно підкрався туди і почув, як він хропе. Так, пришелець спав. Звалився на мою постіль, не турбуючись, чи є де спати мені, і хропів.

Тоді мені стало зовсім порожньо в грудях. Я побачив голе його горло, і божевільне бажання стьобнуло мене. Це знову знівечило б моє життя, але тоді я горів від обурення. Адже прийшов цей зайда, випер мене з домівки і розвалився паном на моїй постелі.

Його горло біліло перед моїми очима, і я намагався забути, де лежить мій ніж. «Це нове випробування для тебе, — почув я шепіт позаду. — Звільнися від нього. Страшного злочинця знищиш і сповниш тим божу волю».

Я зняв з вогню горщика, вийшов надвір і став їсти свою кашу. Їв я довго, старанно розжовуючи, начебто була то не каша, а погано просмажене м’ясо.

Зрештою я тяжко над усім замислився. Думав про те нашіптування, чи від вишньої воно сили? Може, цей мій потяг і бажання ті ж таки диявольські зачини?

Я знову зайшов до пустиці. Але пришелець уже не спав. Сидів на моїй постелі і дивився пильно й чудно. Я перелякався. Хтозна, як воно трапилося, але я знову впав перед ним на коліна і простяг руки. Тоді він засміявся. Хрипко й сумно.

— Залиште мій дім, — попросив я його жалібно.

— До тебе приходять лихі думки, отче? — спитав він без пошанівку до моїх ветхих літ.

Я кивнув.

— Боїшся жити з людьми?

— Так, — витиснув із себе я.

— Чому?

— Не моя воля, — сказав я покірно. — Залиште мій дім, пане.

Він зирнув на мене так, що я мало не втиснувсь у землю, і сказав, повільно цідячи слова:

— Мене ти не зможеш убитиі Чуєш, отче?

Я закляк. Якимсь невідомим чином відкрилися йому мої думки. Припав до його ніг, але він ударом чобота відкинув мене до протилежної стіни.

— Може, нас переслідує одна доля, отче, — сказав він жорстоко. — Ти ж бо, як і я, бездорожник!

— Я уповаю на бога, — пробурмотів я.

Він устав. Ще раз зирнув на мене, я тоді ступив до дверей. Мене пройняло холодним вогнем. У прочілі він зупинився і обернувся.

— Нелегко себе дурити, отче? — спитав. — Чи ж бо вдається?

«Будь ти проклятий!» — сказав я подумки і перехрестився.

Він пішов. Решту ночі я не міг склепити очей. Боявся, що він повернеться і тоді вже не радітиму так, як тепер. Я впав на долівку і заплакав. Я благав милосердя, але навколо стояла така тиша, що мені в голові дзвони заграли. Я злякався цієї тиші і вдруге покинув пустицю.