Читать «Місячний біль» онлайн - страница 33

— Він нас побачив, — прошепотів Сокольський.

— Не меліть дурниць! — грубо обірвав його я. — Не можна щось бачити, коли заплющені очі.

Сновида з’явився з протилежного боку будинку і, спинившись, знову повернув у наш бік синє лице. Хитнувся й рушив до нас — в цей час зі свистом промчала стріла: Сокольський сидів коло мене з порожнім уже луком і тремтів.

Стріла просвистіла над головою сновиди, він знову став,, наче вагався, йти далі чи ні. Сокольський заклав другу стрілу, і вона вирвалася з його тятиви, коли сновида зайшов за дерево.

Тоді я засміявся тихенько, і мій сміх був такий дошкульний, що Сокольський грубо схопив мене за плече залізною п’ятірнею.

— Ану замовч! — грізно прошепотів він, аж у мене затерпло всередині. — Бо я, перш ніж поцілити його, всаджу ножа в горлянку тобі.

Сновида знову пішов на нас. Ішов, наче хотів застати на лихому вчинкові, обличчя його світилося, ояснене не до кінця зрозумілою благістю, очі були все ще заплющені, а підборіддя зведено вгору. Ми відчули загрозу в тому зведеному підборідді й задерев’яніли.

Сокольський, однак, уже не боявся. Заклав стрілу в лука і прицілився ретельніше.

Пронизливо свиснула стріла, сновида зупинився — стріла з хрускотом увігналася йому в тіло. Сокольський пустив ще одну стрілу, але діло вже було зроблене: сновида відскочив, вчепився руками в стрілу і вирвав її з грудей. З горла в нього вихопився чи зойк, чи хрип — в цей мент друга стріла вп’ялася йому в шию, і він звалився, обливаючи кров’ю свою нічну одежу.

— Залишимо його тут чи заберем? — спитав я. Той повернув до мене ошкірене обличчя.

— Заберемо, — сказав він майже вголос. — Нехай попошукають…

Сокольський навіть забув, що може покористуватися моєю силою як слуги, підійшов до трупа і звалив його на плечі. Ми прокралися так до виходу, витягли труп із замку, тоді звалив мертвого сновиду собі на плечі я. Так ми йшли, міняючись страшною ношею, а над нашими головами дзвенів вряди-годи крилами чорний птах. Не хотіли йти через місто, тому пробралися за міські паркани. Тут чекали нас наготовлені троє коней. Сокольський відпустив слугу, що стеріг коней, і свиснув мені. Я приволік сновиду, і ми разом звалили трупа на кінський круп.

Задудніли копита, Сокольський повернув до мене веселе й розбишакувате лице:

— Ну що, характернику, вдалося? — гукнув він голосно.

— Вдалося! — відгукнувсь я йому в тон, і ми пришпорили коней.

Ліс

Я прокинувся з почуттям неясної тривоги. Довго не міг второпати, куди втрапив: дерев’яні, чорні стіни, образи святих на іконах, грубо збитий стіл й убоге на ньому начиння. Я ледве сів на ліжкові, весь був покусаний блохами, якими аж кишіла занедбана постеля.

Сонце вже встало. Я вийшов із пустиці, мелодійно заливалося лісове птаство, і я відійшов трохи від пустиці, щоб намилуватися чудовим ранком. В цей мент почулася хода, на галявину вибіг зарослий і немов переляканий чернець. Він заскочив до пустиці, а за хвилину покинув її, тримаючи в руках якогось вузлика. Озирнувся злякано й побіг.