Читать «Місячний біль» онлайн - страница 25
Валерій Шевчук
— Доженіть його, доженіть! — розпачливо гукав молодший Сокольський, але ніхто й пальцем не ворухнув.
Молодший Сокольський не був, однак, такий сміливий, щоб кинутися за тим чародієм хай і з слугами. Його старший брат був мертвий. Люди здивовано перевертали задубіле тіло: не було на ньому ні подряпини.
— Це диявол! — закричав молодший Сокольський. — Людоньки, то нечиста сила вбила мого брата!
При тому всьому був старий князь Корицький, він приїздив до Сокольських у справі.
— Не мели дурниць, — різко обірвав він. — Диявол не карає за гріхи!
Слова ці каменем упали в юрбу. Майдан швидко почав порожніти, аж доки на ньому не лишилися молодший Сокольський зі слугами.
Молодший Сокольський наказав слугам підняти тіло, але ті злякано перезирнулися поміж себе. Тоді він хмикнув презирливо і підняв братове тіло сам. Поклав обережно на коня, прив’язав до луки — я дивився на все це з вулиці, притиснувшись до стіни будинку, — і, скинувши гордо підборіддям, повів коня через майдан. Слуги лишилися на майдані, начебто їх правцем пройняло. Здійнявся вітер і запорошив сумний хід. Молодший Сокольський утер очі, схилився й потяг коня швидше. Звісивши руки й ноги, бездиханно метелявся труп. Криворотий Йосип мов пробудився і раптом ударив на ґвалт.
Я йшов слідом за Сокольським. Незрозуміла сила вела мене за ним: серце в мене гупало, а пучки пальців мліли від хвилювання. Здалося мені: на якийсь великий чин заходить у цьому краї. Не хотів стояти збоку, а бозна-чому хотів взяти в тому участь. Це не було схоже на панські забіяцькі вихватки, І хоч ішлося про помсту, якісь незнані сили втрутились у цю історію. Саме це мене й захоплювало в ній, і я без довгого роздуму вирішив долучитися до Сокольських.
Отак ми і йшли: попереду наче п’яний, Сокольський, за ним кінь, а на ньому — тіло. Я йшов позаду, а віддалік несміливо і винувато трюхикали слуги, все ще побоюючись підійти ближче.
Ми звернули на вуличку, і молодший Сокольський обернувся. Віяв сильний вітер — єдиним безперервним продувом. Ми стояли серед порожньої вулиці, кінь потягся до трави на узбіччі, захопив її зубами і почав жувати, погляд молодшого Сокольського був чорний, аж мертвий.
— Чого тобі? — запитав глухо.
— Хочу з вашою милістю побалакати.
— Про що тут балакати?
— Я дещо знаю…
— Що ж ти знаєш?
— То справді ніякий не диявол.
— Звідки ти це знаєш?
— То ніякий не диявол, — повтори я. — То старший Станько…
— Ми це знали, — змучено сказав Сокольський. — Через це й поїхали на нього.
— То все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він довго воловодився по чужих землях. Я сам характерник…
— Знаєш, як це робиться?