Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 2

І том

Середньовіччя

Насамперед звернемо увагу на наведену Дейвісом дуже прикметну фразу Фердинанда Лота, а саме: «Трагедія світу, який не хоче помирати, становить не менш цікаве видовище, ніж усе те, що хотіли б побачити історик і соціолог». Але Дейвіс відносить її до історії Польщі [1, с. 12], що є дивним. Не коментуємо зараз слова самого Лота, які демонструють відвертий його цинізм, адже так міг висловитися лише потомок тих, кого вельми розважали видовища гладіаторських боїв у античному Римі. Нам важливий Дейвіс.

Дійсно, Польщі як держави не було 120 років на мапі Європи, але ж «польський світ» ніхто все ж таки не доводив до «померлого» стану ніколи! Зате поруч з цим світом існував інший світ, справжнє вбивство якого відтворив Іван Франко у двох вражаючих літературних образах: гордого русича із «Захара Беркута» і згорбленого невільника з «Наймита». А це ж був один і то й же світ — світ українства. Це він дуже не хотів помирати. І однією з тих рук, що все ж таки добили його, була рука польська. І дивлячись на ті два образи з творчості І.Франка, запитуєш себе тільки про одне: чому і за що?.. Утім, хіба здатен це навіть помітити, не те, що описати, той самий «безсторонній»?

Польська історіографія тому і не може бути іншою, ніж націоналістична, бо вона за будь-що буде намагатися виправдати «польський світ». Дейвіс цього так і не зрозумів, бо витоково «безстороннє» поставився до трагедії «українського світу», на якій безпосередньо був зав’язаний і «світ польський». Дейвіс цієї трагедії просто не помітив…

А з чого почалося це вбивство «українського світу»? А з того ж, з чого (і це є дуже промовистим) починає свій Перший том «Божого ігрища» Норман Дейвіс. Так, у Списку ілюстрацій до своєї книги [1, с. 21] першою він проставляє «Regina Poloniae» («Королеву Польщі» — чорну Мати Божу Ченстоховську), а в примітці [1, с. 23] пише, що це — найшанованіший символ польського католицизму, ікона, — як він пише, — «мабуть, візантійського походження», яка з’явилася в Польщі наприкінці ХІV ст.

Отож, за Дейвісом, вона була «мабуть, візантійського походження»… Насправді ж це — чудотворна ікона Божої Матері, яку вкрав і вивіз з України в ХІV ст., коли саме й розгорталась польська експансія в українські землі, князь Владислав Опольський! Порівнюючи це вивезення з фактом аналогічного викрадення Андрієм Суздальським чудотворної ікони Богоматері Вишгородської і вивезенням її у Володимиро-Суздальщину (де її тут же перетворили у «Владимирську», ще й «Державницю» — дуже схоже з тим, як робили поляки, чи не так?), українські вчені пишуть, що то була далекосяжна акція — «щоб серце українця тяглося туди, де його чудотворна Богородиця» [2, с. 441].

Так починається вбивство національного світу — зі вбивства душі. І його безсторонньо-бездушно (як це намагається робити Дейвіс) неможливо ні осягнути, ні зрозуміти його причини і наслідки.

Як виразну особливість польського католицизму Дейвіс позначає саме культ Богородиці, який унаслідок католицької реформації досяг вершин поклоніння. Це він розглядає як «нове утвердження місцевої «старопольської» традиції» [1, с. 174]. І серед головних осередків марійського культу він, крім Ченстохови (а ми сказали, звідки саме походила її славетна ікона), називає «Бердичів в Україні», «Борун у Литві» й «Хелм» (тобто — центр української Холмщини. — О.Б.). Однак зазначимо, що всі дослідники феномену Київського християнства і давнього українського православ’я в якості однієї із найяскравіших їх рис відмічають саме культ Богородиці й наявність у Київській Руси величезної кількості богородичних ікон. Тож, звідки саме прийшла та «старопольська традиція», яка в ХVІІ ст. так яскраво засяє в католицькій Польщі, вже можна й запитати.