Читать «Юність» онлайн - страница 3

— Обережно! — жахнувся Скіпка.

— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?

— Ні.

— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?

— А не замалі вони для цирку?

Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.

— Ага, хочеш вийти з гри.

— Ні, я лише…

— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…

— Що?

— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.

Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.

2

Астроном церемонно зайшов до їдальні. Тут він почувався гостем.

— Де ж хлопці? — звернувся він до Промисловця.

Той усміхнувся:

— Вони кілька годин десь блукали. Жінки щойно примусили їх поснідати, тож хвилюватись нічого. Юність, докторе, юність.

— Юність. — Це слово, здавалося, засмутило Астронома.

Снідали мовчки. Лише раз озвався Промисловець:

— Ви й справді вважаєте, що вони з’являться? Адже сьогодні такий звичайний день.

— З’являться, — зронив Астроном.

Оце й уся розмова.

— Даруйте, — озвався Промисловець згодом, — навіщо вам так зі мною жартувати? Ви й справді з ними розмовляли?

— Як оце з вами. У певному розумінні, звісно. Вони вміють передавати думки на відстані.

— Про це я здогадався з вашого листа. Цікаво, яким чином?

— Не можу сказати. Я питав їх, але, зрозуміло, нічого певного вони не відповіли. Чи я просто не второпав? Думки фокусуються й передаються за допомогою спеціального пристрою, більше того, треба, щоб обидва — той, хто передає, і той, хто сприймає думки, — були дуже на цьому зосереджені. Минуло чимало часу, перш ніж я збагнув, що зі мною намагаються спілкуватися. Можливо, вони поділяться з нами цим своїм науковим досягненням.

— Може, й так. Тільки уявіть собі, як це вплине на суспільство! Передавач думок!

— Чом би й ні? Нам зміни не завадили б.

— Не думаю.

— Зміни не бажані тільки в похилому віці, а раси, так само як люди, можуть старіти, — зауважив Астроном.

Промисловець кивнув на вікно:

— Бачите цю дорогу? Її збудовано в Передвоєнні Часи. Не знаю точно, коли саме. Зараз вона не гірша, ніж була тоді, коли її тільки-но проклали. Сьогодні ми при всьому бажанні не змогли б збудувати таку саму. Тоді раса була молода, так?

— Тоді? Авжеж. Принаймні їх не лякало нове.

— Краще б навпаки. Де зараз суспільство Передвоєнних Часів? Знищене, докторе! І що дали йому юність і прагнення до нового? Нам тепер краще. Живемо собі тихенько, лиха не знаємо. Раса ні до чого не йде та й, зрештою, нам нікуди йти. Вони це підтвердили. Я розмовлятиму з вашими прибульцями, коли вони з’являться, як і обіцяв. Але, гадаю, проситиму їх повернутись назад.

— Раса не стоїть на місці, — поважно сказав Астроном. — Вона наближається до остаточного занепаду. З кожним роком число студентів у моєму університеті зменшується. Провадиться менше досліджень. Пишеться менше книжок. Старий дрімає на осонні, дні його спокійні й одноманітні, та кожен з цих днів наближує його до смерті.