Читать «Барка В. Жовтий Князь» онлайн - страница 6

— Чого в сільраду ведуть?

— Чого ж? Хліб правити — останній.

Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли.

— Біда на всіх! — журиться тітка.

Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари, присохлу вишню.

Обличчя, в’янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвій-чаті при очах, повних думкою.

— Снилось мені, — оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, — що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? — кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці... Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?

— Недобрий! - згоджується Дарія Олександрівна. — В ящу-рину кожушанку або ж нещастя одягнуть.

— Одягнуть. Недобрий сон! - звіку такого не бачила. Де ж хлопці?

— На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать.

— От ворожа твар!

— Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві!

— Отак з моїми племінниками. їм очі прив’язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.

— Біда; і вчити треба, бо знидіють.

— Треба! — згоджується тітка. — Аби ж учено, як годиться. Напам’ять нічого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! - вночі збудять, і прокажу.

2

Жлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.

Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: «Страшний, ох, страшний! — твердить він собі в думці. — Такий переступить».

Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро - ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо пону-рик надумав з кістками взяти всіх.

На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч що!»

Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений -аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.

Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства,_ саботажу, хлібоздачі і вкінці - «корчування».

Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав -давай весь хліб, бо вб’ємо! - як здобичник. А то кружить змієм і мучить».

- Зламаєм опір і гнізда зметем! - промовець підвищує виголос до дзвінкості, — земля здригнеться, так зметем з лиця.

Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття — до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.