Читать «Барка В. Жовтий Князь» онлайн - страница 18
Автор невідомий
Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.
Господар сказав дружині:
- Стільки хліба правлять, що - нема...
- Де б же взявся? Забрано! — скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.
- Забрано? — перепитує і наближається розпорядник. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.
— Сказали: забрано? — про державну заготівлю?.. Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, — підкуркульники!
— Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок ґрунту коло вікон. Ми незаможники.
— Розкажіть! — з досадою відповів розпорядник. — Збіжжя повно.
— Ми засівали сам клинчик і нема хліба.
— Заладили: нема!
— Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали — забрано.
— Забрано, забрано! — передражнює, лютуючи, розпорядник. — Зараз подивитесь, як бува забрано.
І враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.
Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
— Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
— Дітки, беріть хліб, як вам треба...
— Віддай хліб, ти — есплутатор!
Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
— Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: сі в мозолях, і дивіться на чиїсь...
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як ба-лабушки. Але він помигонув грізним знаком — знов кричати.
— Віддай ключі, куркуль!
— Ось вони! - мирно відповідає сусід. - Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал, — тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
— Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
— Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: «ледащо».
Сусід сказав:
— Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитчен-ка мене — це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак — і знов різнуло найвищими голосами:
— Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
— Віддаєте хліб чи ні?!
— Де ж ми візьмем? — з розпачем сказала Дарія Олександрівна. — Вже забрано...
— А-а, забрано! — розпаленів круглоокий.
Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» — довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.