Читать «Між двох сіл» онлайн - страница 12

ПАНАС. (Одкладае молоток і долото й підходить до вікна) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере їі за руку.)

СОФІЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

ПАНАС. Я вас прошу… Не будьте ж хоч тенер такою, як… чотирі роки тому. Софіє!

Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.

ПАНАС. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)

СОФІЯ. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушна, потім одкидається назад, вдивляється е Панаса.)

ПАНАС. (Хоче підійти до неї.)

СОФІЯ. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)

ПАНАС. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)

СОФІЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть…

ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

СОФІЯ. (Підходить і стає також.)

ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)

СОФІЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)

Стрілянина потроху зменшується й затихає.

СОФІЯ. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.

ПАНАС. (Не рухається.)

СОФІЯ. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

ПАНАС. (Сидить так само.)

СОФІЯ. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..

ПАНАС. (Мовчить і дивиться на неї.)

СОФІЯ. Спомин?

ПАНАС. (Не відповідає.)

СОФІЯ. Жарт?

ПАНАС. А у вас що було?

СОФІЯ. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь “загубить своє першенство і владу мужчини?” Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер… просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

ПАНАС. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)

СОФІЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли…

ПАНАС. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить… Здається, кінчилась уже “битва русских с кабардинцами”?

СОФІЯ. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?

ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?

СОФІЯ. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?

ПАНАС. Де ж ви бачили тут “оборонців старого ладу”?

СОФІЯ. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад?

ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?

СОФІЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі їидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песімізму й прикривати ним свою дійсну натуру?