Читать «Час смертохристів. Міражі 2077» онлайн - страница 260

Але моя найбільша вина в тому, що я брав безпосередню участь у підготовці до Великого Спалаху. Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення за всі помилки і злочини, яких накоїв, повернувшись в Україну. Я так і не знайшов Сірого Князя, хоча знав, що він десь поряд. Ось кого треба було знайти і знищити замість того, щоб збирати безглузді файли на слуг Сірого Князя. І тепер, коли почав розповсюджуватися міф про мене як майбутнього лідера України, як про людину честі, на яку може покластися нужденний народ — чи не жахливе блюзнірство це, чи не зрада тих ідеалів, в які ще вірять нещасні люди, які хочуть бачити мене на чолі держави, чи це не злочин, який не підлягає жодній амністії? Моя гординя і самовпевненість, і одночасно слабкість, нерішучість і боязнь своєчасно зробити відчайдушний крок — мій непростимий гріх.

Можливо, тільки ти, Ісусе, зможеш зняти з мене гріхи, але я про це не довідаюсь і не для цього до Тебе звертаюсь.

...Переночувавши востаннє у своїй квартирі на якомусь дранті на підлозі, де ми кохалися з Боженою, вранці я залишив свій дім і, повз порожній, обгорілий будинок Сейму пішов по вулиці Івана Мазепи, тягнучи за собою знайдену на Садовій вулиці сумку на коліщатках, куди поклав, незрозуміло чому, стару кавоварку.

Близько Аскольдової могили зайшов до маленької церкви, що діяла: горіло кілька свічок і жінки хрестилися, слухаючи журливий речитатив священика. Запаливши свічки за упокій душі Аскольда, брата Божени, і за здоров'я мами і всіх близьких мені людей, я пішов униз, до набережної Дніпра і до Столичного шосе, звідки, повернувши праворуч, потрапив на порожнє Окружне шосе.

Я вирішив дізнатися, що сталося з мешканцями села, де жили Аскольд О'Коннел з сім'єю та отець Іван, про мученицьку смерть якого я дізнався вже по дорозі на Вінницю. Дійшовши до з'їзду з шосе, де залишилася ще іржава табличка «Зона Феофанія-Пирогово», я потрапив до входу в ЗЕК-116. Тут не було ніякої охорони, а розписні залізні ворота з півнями і левами були зірвані з петель, наче їх таранили танки. Вийшов на узвишшя, де стояли ми з Невінчаним ще зовсім недавно — у червні. Зовні наче ніщо не змінилося, але зеленкувата напівтемрява і люмінесцентне світіння не давали змоги оцінити картину, що відкрилася переді мною. Я спустився униз і наблизився до церкви: і село, і церква були спалені, але крізь прочинені двері обгорілого храму проглядалося хитке полум'я свічок і золоті відсвіти ікон. Люди — переважно старі бабці й діди — купчилися навколо церкви. Якийсь дід пояснив мені, що сьогодні свято Здвиження, або Чесного Хреста. На свій сором, Ісусе, я не знав, що це означає. Не побачивши біля церкви нікого з О'Коннелів, я, охоплений страшними передчуттями, пішов до їхньої хати. Хата була спалена, але на подвір'ї, біля вцілілої повітки, я помітив якихось людей. Підійшовши ближче, побачив, що за столом сидять Аскольд з немовлям на руках, Ликера, яка наливає з глиняного горщика якусь їжу трирічному Яремі й п'ятилітній Михайлині. Потім вони взялися за руки — молилися.