Читать «Сторонній» онлайн - страница 47

І були ще дві обставини, про які я весь час думав, — вранішня зоря і моє прохання про помилування. Я намагався себе стримати і більше не думати про це. Простягшись на койці, я дивився на небо, силкувався зосередитись і спостерігати за зміною на ньому. Ось воно стає зеленкуватим, отже, наближається вечір. Потім я пробував змінити перебіг думок: прислухався до биття серця. І ніяк не міг уявити, що цей рівномірний стукіт, який я чув усе життя, колись може урватися. Буйної фантазії я ніколи не мав. І все ж таки намагався уявити мить, коли удари серця перестануть відлунювати в моїх скронях. Та все було марно. Я не міг відігнати думок про світанок і клопотання про помилування. Зрештою я постановив, що найрозумніше не силувати себе.

«Вони» приходять на світанку, я це знав. І взагалі я всі ночі чекав світанку. Ніколи не любив, щоб мене застукали зненацька. Коли щось має статися зі мною, я хотів би бути напоготові. Отож я спав дуже мало — і то лиш удень, а всі ночі поспіль не склепляючи очей терпеливо чекав, коли ж нагорі, за вікном, займеться світло. Найважчою була та страшна година, коли «вони» зазвичай приходили. Вже від півночі я нашорошував вуха і ждав. Ще ніколи я не розрізняв стільки шерехів, стільки підозрілих звуків. Можу, втім, сказати, що мені щастило: за весь цей час я ні разу не почув тупоту кроків. Мама часто казала, що людина ніколи не буває зовсім нещасна. Я це зрозумів у в'язниці, коли зоря червонила небо і світло нового дня соталося до моєї камери. Адже я міг цієї миті почути ходу, і в мене розірвалося б серце. При найменшому шелесті я кидався до дверей, припадав до них вухом і з жахом чекав, аж поки здогадувався, що чую власний подих, і лякався, що він такий хрипкий, як у засапаного пса, і все-таки серце в мене не розривалося, все-таки я міг ще прожити цілу добу.

А вдень мене обсідали думки про помилування. Мені думається, я добув із них найкращий висновок. Я оцінював, наскільки переконливе моє клопотання, робив висновки з своїх міркувань. Я завжди виходив з найгіршого: в помилуванні мені відмовлено. «Ну що ж, я умру». Раніше, ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає: життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ — усе одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. Усе, загалом, ясно. Я умру, саме я, тепер або через двадцять років. Але завжди, на моє збентеження, мене охоплював буйний спалах радості на думку про можливість прожити ще двадцять років. Залишалося тільки притлумити цей порив, уявивши собі, що за думки були б у моїй голові через двадцять років, коли мені все-таки довелося б померти. А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, не має великої ваги, коли і як ти помреш. А отже (пам'ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу примиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні.