Читать «Сторонній» онлайн - страница 27

— У мене ніколи не буває нічого цікавого. Ось я й мовчу. Він усміхнувся, як при першій нашій зустрічі, визнав таку причину суттєвою і сказав:

— Зрештою, це не має ніякого значення.

Потім пильно глянув на мене і, рвучко випроставшись, сказав скоромовкою:

— Мене цікавите ви самі.

Я не дуже втямив, що він, власне, має на гадці, і промовчав.

— Є дещо в вашому вчинку, чого я не можу збагнути. Я сподіваюся, ви мені допоможете розібратися.

Я сказав, що все було дуже просто. І він попросив мене докладно змалювати, як минув той день. Я повторив усе, що вже розповідав йому: Раймон, пляж, купання, сутичка, знову пляж, джерело, сонце і п'ять пострілів із револьвера. Після кожної фрази він усе примовляв: «Так! Такі» Коли я дійшов до розпростертого на землі тіла, він теж притакнув: «Так! Так!» Мені набридло товкти одне й те саме. Далебі, я, здається, ніколи стільки не балакав.

Помовчавши, він підвівся і сказав, що хоче мені допомогти, що я його зацікавив і з Божою поміччю він дещо зробить для мене. Але попередньо він хоче поставити мені кілька запитань. І зразу ж навпростець запитав, чи любив Я маму. Я відповів:

— Так, як усі.

Секретар, що досі без упину клацав на машинці, тут, либонь, збився і вдарив не по тій клавіші, і йому довелося відвести каретку назад. А слідчий знову, без будь-якої видимої логіки, спитав, як я стріляв. П'ять разів поспіль? Я подумав і уточнив: спершу стрельнув один раз, а за кілька секунд іще чотири рази.

— Чому ж ви зробили паузу між першим і наступними пострілами? — спитав він.

Я ж знову побачив перед собою багряний пісок, відчув, як сонце обпалює мені чоло. Але на запитання я нічого не відповів. Запала мовчанка, слідчий ніби місця собі не знаходив. Він сів, скуйовдив чуба і, зіпершись ліктями на стіл, нахилився до мене з якимсь чудним виразом:

— Чому? Чому ви стріляли в розпростерте на землі, нерухоме тіло?

Я й тут не здобувся на відповідь. Сладчий провів рукою по чолу і тремтячим голосом повторив:

— Чому? Ви повинні мені сказати. Чому?

Я мовчав.

Несподівано він підхопився, сягнистими кроками пройшов через увесь кабінет до картотеки і висунув шухляду. Дістав звідти срібне розп'яття і, високо піднявши його, вернувся на своє місце. Зовсім зміненим, тремтливим голосом вигукнув:

— Чи знаєте ви, хто це? Я відповів:

— Авжеж.

І тоді він дуже швидко, палко сказав: він у Бога вірить, на його переконання, нема такого гріха, якого б Господь не простив, але грішник мусить щиро покаятися і стати душею як дитина — чистий і готовий усе сприйняти. Слідчий перехилився через стіл. Він вимахував розп'яттям майже над моєю головою. Щиро сказати, я погано стежив за його міркуваннями: по-перше, було жарко, крім того, по кабінету літали здоровенні мухи і все сідали мені на обличчя, та ще цей чоловік навіював мені страх. Одначе я усвідомлював, який безглуздий цей страх — адже злочинець усе-таки я, а не він. Але він розходився. Потроху я вловив, що, на його думку, йому неясно в моєму зізнанні тільки одне, а саме:

чому я зробив паузу після першого пострілу. Решта його не бентежить, єдине це йому в голові не вкладається.