Читать «Старі люди» онлайн - страница 8
Софія Андрухович
— Я власниця колиби «Жовта вода», — додала Марта, ніби прочитавши його думки.
заревло товариство і дідки з бабусями кинулися танцювати. Хтось підігравав їм на скрипці, ще хтось — на бубні, а Лада взялася за акордеон.
— Ходімо потанцюємо, — підбігла до Луки молода. Той зиркнув на Марту, але вона заперечно похитала головою. Бабця потягла Луку в коло, і він встиг лише зауважити, що сумний Адріан пересів до Марти ближче, як тільки місце звільнилося.
Бабця підстрибувала і гоцала, кружляючи навколо себе і примушуючи так само кружляти й Луку, плескала в долоні, підспівувала, хвицяла ногами, як молода коза — уже на «Ой сусідко-сусідко…» Лука почав задихатись і визволився з бабциних обіймів. Його замінив лікар-терапевт Омелько, здоровецький і рум’янощокий старигань, який підхопив партнерку на руки і завертівся з нею, спритно обминаючи інші пари.
Ні Марти, ні Адріана за столом вже не було. Лука декілька хвилин спостерігав, як Станіслава з блискавичною швидкістю змінює партнерів, розмахуючи своїм пончо, ніби крилами, коли ж танцюристи потрохи почали повертатися на свої місця, Лука, непомічений ніким, шаснув у кущі, проминув освітлену територію і вибрався на берег озера, де було майже зовсім темно.
Почулися оплески і крики схвалення, що перейшли в мертву несподівану тишу. І над плесом полинув сильний голос Лади:
Лука згадав, як колись на одній із репетицій хору, де минуло пів його дитинства, ця пісня, кількагодинно повторювана безліч разів, так надокучила йому, що він сам розридався, ніби згадана в ній дівчинонька. Наступної миті наткнувся на Адріана, що вдивлявся кудись у пітьму, знявши окуляри і витираючи їх краєм маринарки.
— Вона десь там, — показав рукою. — Бачиш, де блимає вогник її папіроски?..
Марту Лука знайшов відразу. Вона сиділа на товстій балці, закинувши ногу на ногу.
— Збираємося побудувати тут ще один будинок з кімнатами для гостей, — кивнула на балку. — Місця не вистачає, а бажаючих чимало. Це хороше місце для відпочинку: карасі, раки, в лісі — гриби, малина-ожина. Озеро, врешті-решт. Можна і так плавати, і на човні, і на плоті.
— Чому «Жовта вода»? — спитав Лука, сівши поряд.
— Бо жовта, — в її голосі почулася посмішка. — Бо тут всюди жовта глина, а ще повно вільхи. Вони надають озеру кольору іржі. Якщо не враховувати цього — вода тут зовсім чиста.
— А звідки вертоліт?
— Мій чоловік літає.
Лука не зовсім зрозумів, що малося на увазі, але допитуватися не став, бо Марта, здавалося, не хотіла більше говорити. Вона загасила сиґарету і підвелася.
— Вчора лікар сказав, що мені залишається 102 дні, — різким голосом промовила вона, блискавично скидаючи з себе одяг. На кущі зависли хустка, светерок, спідниця. Шпурнула кудись черевички. Мундштук впав біля ніг Луки, і той знічено підібрав його. — Сьогодні вже навіть 101.
