Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 6

Цей понеділок обіцяв бути особливо довгим. Крім помешкання Беттіни і Рудольфа (чотири години) належало ще прибрати нагорі, у батька Беттіни (година), потім у сліпого музикознавця Рольфа Мікшунеску (чотири години), далі в Еви, де можна буде залишитися або піти додому. Але думку про повернення додому Христина наразі намагалася відігнати від себе якомога далі.

* * *

Сходи до її кабінету були стрімкими й довгими. Третій поверх старої австрійської будівлі. У якій-небудь панельній багатоповерхівці з тих, де жила Христина, це був би вже як мінімум п’ятий поверх. Ліфтом вона не користувалася. Сходи ніколи не обманювали. Варто було попустити собі на кілька тижнів, а іноді навіть днів, і після підйому починало шалено битися серце, бракло повітря, а діставшись нарешті нагору, доводилося відсапуватися ще кілька хвилин.

У крихітному кабінеті стояло фортепіано, на ньому — баночка з-під консервованих огірків, у банці — штучні маки з уже трохи вибляклими й припорошеними пелюстками. На одній із квіток бракувало кількох пелюсток, а на банці — частини наклейки, яка поступово стиралася й відпадала, залишаючи на склі масний матовий відблиск, схожий на іній на шибці. Щодня, прийшовши на роботу, Христина сідала на стільчик біля фортепіано, відсапувалася й зосереджено вдивлялася в маки, ніби намагаючись перемістити всередину порожньої банки нікотиновий присмак на язиці, який тепер з’являвся в неї під час фізичних навантажень, хоч курити вона кинула вже кілька років тому, посилене серцебиття, неприємний піт, який стікав по спині вздовж хребта, тривожне відчуття втрати контролю над своїм тілом. Вона не любила штучні квіти, а ці не любила особливо, їй здавалося, що після підйому сходами її обличчя стає схожим на ці неприродньо червоні запилені маки, і вона ховала банку в куток і там же забувала, а сумлінна прибиральниця пані Ґеня так само незмінно щодня витягала квіти й ставила назад. Іноді, здається на Паску, прибиральниця міняла квіти. Христині було незручно за те, що вона забуває поставити квіти назад, на фортепіано, адже пані Ґеня намагалася бодай якось прикрасити кабінет, і те, що Христина не любила штучних квітів, не давало їй права ображати прибиральницю.

Крім фортепіано, у кабінеті стояли вішалка для одягу, два стільці й письмовий стіл. На стіні висів портрет Миколи Лисенка зі складеними на грудях руками. В усіх сусідніх кабінетах теж висіли портрети Лисенка, але офіційніші, суворіші погруддя, тінь на яких фарбувала півголови в білий колір. І лише в неї портрет трохи відрізнявся, а складені на грудях руки додавали Лисенкові чогось майже домашнього, затишного, здавалося, він зараз посміхнеться якомусь переляканому першачкові і похвалить його виконання гами соль мажор. Кабінет був крихітним, у ньому одночасно могло поміститися не більше трьох людей, яким слід було повертатися обережно, щоб не зачепити одне одного ліктями. Але це не заважало Христині, навпаки, так легше було випровадити до коридору надто турботливих мам і бабусь, які прагнули залишатися на уроках свого чада. Деякі, щоправда, виявлялися наполегливішими за неї й таки сиділи на розхитаному стільчику біля столу. Такою була мати Остапа, одного з найбільш здібних її учнів. Вона водила сина до музичної школи, чекала його, поки йшли заняття, а потім забирала навіть тоді, коли він уже був підлітком, і Остап зовсім не соромився надмірної материної опіки, а коли однолітки дражнили його, просто не звертав на це уваги. Рано чи пізно їм набридало, і вони припиняли дражнитися. Він був вайлуватим невисоким і категорично неспортивним хлопцем, з дитинства носив окуляри та постійно тримав голову ледь нахиленою вперед, напружуючи шию, ніби не довіряв, попри окуляри, короткозорим очам. Його мати мала таку ж звичку, і через те, коли вони обережними дрібними кроками йшли вулицею, здалеку були схожими на двох гігантських черепах. Христина ніколи не бачила Остапового батька — мабуть, син із матір’ю жили удвох. Його мати працювала директоркою юнацької бібліотеки, розташованої неподалік музичної школи. Там було непогане відділення музичної літератури, і Христина іноді заходила туди. Мати Остапа керувала кількома жіночками, вік яких застиг на невизначеній позначці «середній», і тепер уже неможливо було на вигляд сказати про нього щось точніше. Ці жіночки немов щодня вправлялися в тому, щоб стати ще більш запопадливими у виконанні наказів своєї начальниці й побажань своїх читачів, ще більш непомітними й нечутними, і досягали в цьому все вагоміших результатів; здавалося, вони не наважувалися й старіти, поки на це не було спеціального розпорядження. Вони сиділи кожна на своєму кріслі, замріяно посміхаючись з-над спиць, і плели якісь нескінченні зелено-сірі светри. Частина цих светрів ставала подарунками Остапові, і він слухняно надягав їх навіть до школи, уже у вхідних дверях сутулячись і пригинаючись, ніби під невидимими ударами. Кожен новий светр діти якимось дивом відрізняли від попереднього, хоча Христині завжди здавалося, що це роками один і той же незмінний светр, який росте разом із хлопчиком, настільки однаковими вони були. І коли светр мінявся, діти зустрічали Остапа кпинами, але швидко втрачали інтерес і припиняли знущатися. Він був занадто легкою жертвою, просто мовчав, що б вони не робили чи не казали, а це позбавляло процес сенсу і не приносило нападникам жодного задоволення.