Читать «Вічник» онлайн - страница 3

«Стріляй одною рукою. Машінгвер на ріжках, сам обертається куди треба. Стріляй по шинелях і, може, лучиш у вічка панцерника», – і побіг нахильці далі.

Я направив цівку на зелену шкатулю з колесами і натиснув на цвінкель. Далеко на залізі скипали іскри, і люди, що бігли на нас, пригинали голови. Тоді я почав сікти дерева, старі черешні, над дорогою, – і галуззя, ще безлисте, падало їм на плечі. І се ще більше їх пужало. Я хотів пересікти грубого горіха, аби той упав на дорогу й перегатив їм путь, та мій машінгвер здригнувся, порснув і затих. Тепер було чути, як ріденько пукають січовицькі карабіни, і Тиса гейби ковтала ті несмілі звуки. А коли били мадярські гармати, мокра рінь бризкала на наші уйоші й шапки, і залізні штреки за сим довго й сердито гули.

Коли мадяри були за яких сто метрів, сотник виліз на насип і гойкнув: «Пристебнути багнети!» А що я мав пристебнути до своєї пушки? Засилив приклад під пахву і побіг за сотником, морщачи від страху чоло.

А що було далі, чи й розказувати... Як стріляли по нас і кулі тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на місці трупом. Як нас оточили і били прикладами в твар, а потім чоботами трощили голови... Як силували колінкувата і пускали в роти струмені сечі: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису і казали пливти. А другі з того боку стріляли по воді, і кулі плямкали, як коли дощ цяпає на плесо... Як декотрим пороли черева і прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував свої кишки на дерево. А самі гугнали січовицький гімн і приповідали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолні, тонцолні!»

Що ми, діти, до цього виділи, що знали? Може ми й знали, гуртуючи рої в Хусті, що на тому притисянському полі приспіє вмирати. Але не знали, що се буде так.

Не суди нас строго, Карпатська Україно. Коли ми лежали в підмерзлій ріні, холодіючи не так від каменя, як від невідомого страху, над нами рівним шором летіли дикі гуси-лебеді. Вони вертали домів із далекої чужої тепліні. Вертали на свої розвітрені гнізда. Бо лише тут їм добре. І нам тут було добре. Тут проминуло солодке дітвацтво і прийшло неспокійне леґінство. Нам кортіло любити дівчат, але випало пізнати коротку, як березнева днина, любов до Вкраїни, до її малого Карпатського терену, в який вона зараз пускала своє калинове коріння. В промерзлий глиняний тужавик.

Нам було добре жити тут. Але не в сей мент, кож розум розривався між тілом і серцем, – і тіло студенив піт жаху, зате душа ширяла з лебедями над полем, яке тоді ще не називали Красним. Нетерпеливо крячіло вороння з берегових тополь, передчуваючи масну вечерю, а ми гріли землю грудьми і тремким диханням.

Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.

То нич, що ми тоді піднялися ненадовго в повний ріст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нікуди й ніколи ми звідси не рушимо. Бо лежимо тут не кістьми, а серцем. Бо ліпше своє лико, ніж чужий ремінь.