Читать «Вічник» онлайн - страница 143

Я захищав людину від иншої людини і від самої себе.

Я вчив звільнятися від страху і від хвороб. Бо в здорової людини свій шлях у житті. І в хворої свій. І той, і другий ведуть до одного конечного пристанища. Та одна людина пройде сей шлях легко і втішно, а друга – навпаки.

Я вчив очищуватися, зішкрібати з душ учорашній день, бо в життя, яке над нами, не можна входити з учорашнім брудом. Чим раніше се зрозуміємо, тим краще нам буде і тут і там. Я вчив бачити у всьому прояв всевишньої волі. Тоді ніяка жура ваша не лишиться без вирішення. Тоді не чекатимеш раю, будеш у ньому вже тут, на землі.

Я вчив молитвами наповнювати порожнечу віку. Тоді навіть часи безбарвности набувають живих барв.

Я вчив діяльно любити свою землю. Бо патріот – се той, котрий береже цілість свого роду, виховує родину в порядности і національному дусі, береже в родючому і красивому стані землю, яку дали йому Pater-Господь і pater-батько. Се – істинний патріот, живий стовп нації, а не той, хто лише збуджено плеще язиком про любов до Батьківщини.

Я вчив виховувати дітей м'якою правдою і твердою любов'ю. В жадобі правди і справедливости. Кожен хлопчик має виростати борцем, що готовий захистити як родину, так і вітчизну, і віру. А живучи в мирний час, повинен боротися за вдосконалення життя своєї родини і вітчизни. Тоді можемо бути спокійними за наш народ, за нашу країну.

Я вчив не боятися вмирущости, не боятися забуття. Робіть те, що переживе вас. Те, що зробите лише ви і ніхто инший. Робіть се для загального добра, для батьківщини, для родини. Бо в сьому і закладена наша вічність.

Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними й тими самими людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одну постіль... Минають літа, але ніщо не міняється – ні довкілля, ні сам я. Бо не міняється моя душа.

Дивлюся на образи діда, матері, сестер, на їх онуків і правнуків – і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно. Як той камінь. Камінь терпіння.

Мене називають вічником, знатником, відуном. Але що я знаю? Що я відаю? Хіба лише те, що я занесена вітром часу порошина якоїсь Галактики; жива порошина, що у вирі земного життя затвердла в перлину вічности, аби колись знову засвітитися зоряною крихіткою в небесному безмір'ї.

Так, я – вічник...

Волею прихильної долі отим «новинарем», що на мукачівських пагорбах удячно всотував його науку життя, був я. Таки справдилося віщування вчителя: обіцяна копійка перевернулася. Прийшов час перелити ті мудрі казання в книжне письмо. І зараз це я радо сповняю, покликавши собі на поміч серце. Може, бодай на дрібку примножиться довкола світла, знання і радості...

Інакше для чого мордувати руку й нищити папір?!

Доки ми пам'ятаємо, доки нас пам'ятають – доти живе закон Вічності.

Весна – літо – осінь 2010. Хуст – Мукачево – о. Кріт – с. Косино

Словарик

Амбрела – парасолька.

Бакун – ґатунок тютюну.

Бинда – стрічка.

Бирів – староста, сільський голова.