Читать «Вічник» онлайн - страница 105

«Божі дари розмаїті, сину. Господь перебуває в різних серцях і всім подає. А тим, хто несе хрест любови, й поготів».

Так я повернувся в мир. Ходив по селах як майстер-дереводіл. Сходився з людьми, придивлявся до нових порядків. Села, райони відбували «рознарядку» – скільки закрити церков, скільки повалити хрестів. З дерев'яними було просто: їх рубали під корінь і спалювали або скидали в ріки. На камінні хрести накидали дротяні петлі і тягнули тракторами до ближнього мочила. Найчастіше орудували ночами, як вовче кодло. Лишилися дворові хрести. Коло них верховинці ставали з сокирами, з вилами. Мусили викликати «отряди».

Я видів, як одна селянка прив'язала себе до хреста мотузом і голосила: «Не дам, іроди! Рубайте і мене з ним». Жінку відняли, прив'язали до воза. Вона билася в судомах і кричала: «Як же ми без хреста будемо?! Без плеча Божого...» Молода урядниця розпорядилася відвезти жінку до психлікарні, а дітей «опредєліть в дєтдом». Синьоокий босоногий дітвак довго біг за возом і просив: «Мамку лишіть. Хрест забирайте, а мамку нам лишіть!..»

Не залишили ні матір, ні хреста...

Мабуть, у хащах я розм'якшив серце, бо такі образки мене настільки розжалоблювали, що мусив іти за підтримкою до братів. Першого зустрів Кирила, котрий заготовляв дрова. Я вертався із земного пекла і несподівано для себе зазвідав його, чи вірить він у рай. Я гадав, що безмовний брат, як завжди, лише винувато всміхнеться і вклониться. Та він поклав мені на плечі свої грубі ручиська і натхненно заговорив:

«Око сього не бачило, вухо не чуло, і не приходило се на серце людини...»

Моє око виділо инше, вухо инше чуло, а на серце приходили жаскі видива. Мою землю топтала людськими ногами якась невидима почвара, людськими руками виривала з неї святе коріння.

Лежачи в тривозі коло пахучої воркітливої ватри, дослухався я до лагідного голосу брата Неофіта:

«Яка величезна Твоя доброта, яку приготовив для тих, хто на Тебе надіється перед людськими синами! Ти їх у заслоні обличчя Свого заховаєш від людських тенет, Ти їх від людських язиків у наметі сховаєш... Я відрізаний з-перед очей Твоїх. Та дійсно Ти вислухав голос благання мого, коли я до Тебе взивав...»

І, скріплений, я знову вертався в мир. Мої довірені люди вистежували, куди звозили зрушені хрести, речі і книги з погромлених церков та монастирів. Відтак потайки їх визволяли, викуповували і схороняли в надійних місцях. Про людське око я майстрував, вряди-годи лікував і довго не насиджував місця, аби не збурювати до себе цікавости. Ухилявся від стрічі з давніми знайомими і не шукав нових знайомств. Тих січовиків, яких не добили мадяри, одразу ж спровадили до Сибіру ті, що прийшли натомість.

Виходило: де б я не ступив, на своїй чи нерідній землі, – я чужий, я ворог, я тінь, а не бажана персона. Своїм я був лише в диких пущах і в гурті гнаного братства. Добре, що по глухих присілках документів не питали, і я поки що дихав волею.

І неспогадано ковтнув я тої волі глибоко й солодко. Хоч і коротко-гірко, та вхопив шилом меду.

Пристав у горах до лісорубної артілі. Рук по війні не вистачало, то й не дуже приглядалися, кого беруть. А я з сокирою давно парувався. Рубав тут ліс, дерево тесав. Під лісом і жив, у старій жидівській возарні. День при дні в роботі, а випадала хвилька продиху – помагав хворим. У ближньому селі дитинча впало під коні, потовклося. Я виправив кісточки, намастив, перев'язав. Молода заревана мати зливала мені руки водою. Чоловіка її в повінь понесла ріка. Лишилася з дитинкою. Стражденна душа, сама ще дитина, а вже вдовиця. З першого зирку вирізнив я оту жінчовку з-поміж інших.