Читать «Вічник» онлайн - страница 102

Потім ми бідненько трапезували, а котрийсь із братів при скіпці читав щось із Письма. І я не раз добачав, як крижастий і бровастий Кирило ронив від розчулення сльози в миску. Брат Кирило «плекав мовчання», жив у безмовности. Та не тільки сльози цяпали в його потраву, Кирило підливав до їжі воду. Спочатку вибирав пучками густе, а рідкий останок випивав із миски.

«Чому він так чинить?» – насмілився я запитати наймолодшого з ченців, брата Георгія.

«Аби їжа не була такою смачною», – відповів той з ганьбливою усмішкою.

«І босий ходить по трісках, ноги кривавлять», – додав я.

«Брат Кирило пригноблює тіло. Але що якась там колючка проти цвяхів у тілі нашого Спасителя...»

«А мовчати він скільки буде? – не вгавав я. – Довго?»

«Се як Господь укаже. Мовчання – найкраща музика. Даруй, брате, мені з тобою приємно розмовляти, та ліпше перейти до молитви. Бо хтозна чи матимемо ми завтра сю розкіш».

По вечері якийсь час вони відпочивали, а опівночі котрийсь будив усіх на «правило» – молитовне чування. Щоб не гаяти час на переходи, я склав собі поблизу колибку і чув сей дружній проникливий гомін:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Так починалася найсолодша і найсильніша в світі молитва. Сам отець Паїсій ніколи й не лягав, спав сидячи в кутку, в одязі й сандаліях з автомобільної шини – як воїн на варті, завжди готовий, коли його покличуть на сторожову молитву. Молитва була безупинною працею їх умів і сердець. Я помічав, що і в роботі вони ворушать губами, заглиблені в молитовний лад.

Увечері кульгавий брат Марко цілував топорище, сердечно приказуючи: «Дякую тобі, сокирко, що послужила мені днесь». Брат Георгій потайки залишав у моїй колибі то жменю горіхів, то китицю калини, то печеного рака. Голомозий, як річковий камінь, отець Акакій, через грубі окуляри хапав кожен мій рух, щоб учасно подати інструмент, відігнати комара, підбадьорити усмішкою. А Кирило незграбно простягав руки, щоб помогти мені злізти з риштовань...

Діти небес, вони ходили по тій же землі, що і я – лісовий дикун.

Якось, саджаючи на стіну брус, я не зважив сили, і дерево бухнуло мені на плече, а далі на стегно. І я вкупі з ним зсунувся в папороть. Мене поклали на дошку. Брат Кирило обережно обмацував тілеса. Я закусив бороду, щоб не йойкати. Прислухаючись до болю, сам собі поклав діагноз: плече вигулькнуло з жолобинки і розпухало, а нога лише потовчена. Зирнув на пальці Кирилових ніг, темні й вузлуваті, як виноградна лоза, і сказав:

«Найкраще вивихи вправляються ногою».

Той кліпав очима переляканої сарни.

Я розпростерся на дошці і попросив:

«Прикладіть ногу до мого плеча, серединою стопи».

Брат Кирило боязко скорився.

«А тепер – натискайте».

Кістки хруснули, і біль чорною биндою перетнув мені білий світ. Инколи я прохапувався з мороку і чув молитви над собою. Вони всотувалися в мене, як дощова вода в кротовину.

«Поболізнуймо болем благоболісним, щоб уникнути болю суєтного...»