Читать «Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах. Том 02» онлайн - страница 7

І янгол величний з зорею на чолі,

Мов хмарка прозора, поплине,

Сіяючи світлом одвічної волі,

До місяця вгору полине;

І тихо руками до струн променистих Співець яснокрилий торкнеться,

зо

І легкая зграя акордів перлистих Із неба на землю поллється.

Той голос надземний часами лунає В піснях соловейка навесні,—

І тільки обранець між людьми здолає Співать тії гімни небесні.

II

У маленькій хатинці, у тихім куточку Мати спить і дитина маленька.

У віконце одчинене линуть з садочку Урочисті пісні соловейка.

Мати спить, над колискою сина схилившись, Певне, пісню малому співала,

А тепер, як приспала його,— утомившись, Край його і сама задрімала.

Спить маленький; матусину руку щільненько Обняли рученята дрібнії;

Перед ним красні мрії снуються легенько, Невиразні, але чарівнії.

І крізь сон йому чується спів соловйовий, Тонкі пахощі квітів з садочку,

У віконце вривається легіт майовий.

Промінь місячний гра на видочку...

Раптом стихло усе... і з небес залунала Пісня та чарівна янголина.

Тую пісню дитина крізь сон почувала,—

І всміхалася любо дитина.

III

Ріс же той хлопчик при неньці коханій, Що обіцяла ясну Долю і славу дитині жаданій,

Як колихала до сну;

«Спи, любий синоньку! спи, моя врода! Будеш ти в світі щасливий,

Буде тобі поміж людьми догода,—

Ти ж бо у мене вродливий!..»

Виріс той хлопчик, вродливий та гожий, Гарний, як малево, став,

Голос до того дзвінкий мав, хороший, Штучно, чудово співав.

Слави шукав по світах він усюди —

І запобіг, і знайшов:

Юрбами всюди зіходились люди,

Всяк його слухати йшов.

Всі його знали, усі дивували,

Чув він хвалу собі скрізь,

Бачив, як усміхи втішливі грали,— Тільки не бачив він сліз.

Голос блискучий, мов крига ясная, Штучнії співи дзвінкі

Тішили так, і юрба навісная Кидала квіти й вінки.

«Слава митцеві!..» Та доля лихая Зрадила хутко його.

Забавка людям знайшлася другая!

Збувся він слави, всього!

Хто так недавно приймав гучну славу, Світ того хутко забув;

Кинув співець тоді юрбу лукаву,

В рідний свій край повернув.

Бідний мистець! він зневірився в людях! У глушині, самітний,

З гордим, холодним презирством у грудях Шив він, забутий, смутний.

Ходить смутний співець по хатині, Зсунув брови, заломлює руки;

Смутно, гірко йому в самотині,

Серце рветься від жалю, від муки.

Став співець край віконця малого, Погляд звів геть на небо нічнеє,

Ніч суворо дивилась на нього...

І промовив він слово сумнеє:

«Тяжко жити в зрадливому світі!

В серці рани глибокі палають,

Серце вражене буде щеміти,

Поки в землю його не сховають!..»

На устах слово прикре німіє...

У садочку так глухо і темно.

Соловейків нема. Вітер віє,

Шелестить верховіттям таємно.

«Що се? знов я той чад споминаю?! Ні, я з пам’яті вирву ту славу!

Я ненавиджу, я проклинаю Ту юрбу неправдиву, лукаву!..»

Гордо блиснув очима й зважливо Чоло вгору підвів на хвилину,

Потім знов похилився журливо...

Що згадав він у сюю годину?

Він згадав, як в сій самій хатині З ним була його ненька рідненька.

Тихо, любо жилося дитині,

І ніщо не сушило серденька.

Любі спогади!.. Ночі весняні,

Ночі місячні... спів солов’їний...

Потім співи матусі кохані...

Знову спів,— дивний спів, янголиний!..