Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 89

Багато художників були не задоволені останньою картиною Брюллова, та правда, вона була ще не закінчена, і він сам був ще незадоволений і скоро охолов до неї. Товариші вважали, що нема в ній стрункості, композиції, надто строкаті фарби. А Тараса захопила ця картина, героїчна тема її.

Він годинами простоював перед нею, і уява домальовувала і розповідала те, чого ще не встиг зробити Брюллов. Адже написати щось велике з героїчного минулого свого народу було також і його мрією!

А чим не величні сторінки історії: народні повстання проти чужоземних загарбників, гайдамаки, про яких розповідав старий дід Іван, про яких співав сліпий Волох на монастирському цвинтарі на храму?

Він чув нещодавно розмову Гребінки з одним земляком — паном Мартосом.

- Це все-таки пляма в нашій історії,— казав Мартос.— Гайдамаки — це розбійники, грабіжники. Я цікавився цим, та нічого, крім романа Чайковського польською мовою «Вернигора», я не знайшов.

Тарас слухав мовчки панську розмову, але коли той запропонував прочитати роман (адже Тарас знав польську мову), він узяв. Дома почав читати і з огидою відкинув геть. Що міг писати польський гоноровитий шляхтич про гайдамаків, які боролися саме проти шляхти? Адже не проти польського народу вони йшли, а проти шляхти! Звичайно, проти шляхти, єзуїтів, ксьондзів, проти всіх тих, хто сіяв ворожнечу між простим народом.

Все дужче і глибше замислювався Тарас над долею свого українського народу, над кревним зв'язком його з російським, над зв'язками з іншими слов'янськими народами.

Він тепер уважно переглядав журнали і в цьому ж таки 1840 році в «Отечественных записках» натрапив на статтю Іоанна Колара — «Про літературну взаємність між племенами і наріччями слов'янськими».

Це були ліричні міркування одного із знаменитих учених-славістів. Гребінка й інші літератори захоплювались цією статею.

Багато що в ній подобалося й Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов'янських народів. «Слов'янські коліна — чада єдиної праматері, розвіяні бурею часів, втішаються і радіють, згадуючи про своє спільне походження». «Слов'янський народ прагне до своєї початкової єдності,, як рослина, що досягне цвіту і плода - до свого сім'я і зерна».

«Це все вірно, це все вірно, — думав Тарас. — Він вірно пише —землю можна знайти іншу, але іншої мови і народу — ніде й ніколи, земля сама по собі мертва, народ — це наша кров, життя, дух».

- А от як він чудово підмітив,— сказав Євген Павлович. — У кожного народу на носі окуляри самолюбства, і крізь них він дивиться на всесвітні події, але зарозумілість завжди йде поряд з неуцтвом. Послухайте, ода «Бог» Державіна перекладена мовами японською, китайською, татарською, вишита золотом на шовку і висить в їхніх храмах, а в Німеччині не знають ані оди, ні поета!

Багато він хорошого написав,— сказав Тарас роздумливо, — цей учений муж, треба ще Шафарика мені почитати, але надто у нього все мирно, лагідно. Любов до свого народу, покора царям, хоча б вони були з іншого народу. Яка ж може бути любов між народами при покорі царям?