Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 72

Фатіма швидко померла, а Сальху зробили нянею панночок.

Старий пан закохався в неї, оселив окремо від іншої прислуги, хотів одружитися з нею, та не міг він тоді розійтися з дружиною. Стара пані мовчки горювала...

За кілька років у Сальхи, яку охрестили і дали ім'я «Єлизавета», народився хлопчик. І раптом стара пані, всім на подив, усією душею прив'язалася до цього хлопчика. його взяли в панські покої; дорослі, заміжні вже дочки возилися з ним, виховували нарівні з своїми дітьми. Він був загальним улюбленцем. Отак він і ріс в якомусь дивному незрозумілому становищі. І син і не син. І панич і не панич. Довгий час він жив у своєї дорослої заміжньої сестри в Тулі. Сестра була освічена, любила літературу, театр, і це змалку прищепилося маленькому Жуковському. Вчився він не дуже добре, за цим мало хто стежив, але дуже любив читати і рано почав писати. Дванадцяти років написав п'єсу, яку поставили «на домашньому театрі».

Здається, все у нього було, але на душі завжди був сум, жаль і співчуття до рідної матері. Таке непевне становище і дивні відносини в родині зробили його чутливим, делікатним, трохи сентиментальним.

Це позначилося і на його творчості. В ній було стільки лірики, стільки душі і серця!

Тому-то він так чутливо ставився і до інших. Він наче заглядав у серце кожної людини і бачив найтонші нюанси кожного переживання. Він добре знав, що ці переживання не менш болючі, якщо не гостріші і важчі у людей знедолених, тільки не всім їх видно.

Змалку він звик лише в поезії виявляти свої переживання, а говорити намагався про все легко, жартівливо, спокійно... Особливо тепер, у статечному віці, він знав, що так треба поводитися з усіма, далекими від справжнього життя й людського горя. Але всі близькі знали, що за жартівливою легкою формою його листів, його розмов, криється добра душа, завжди готова на будь-який благородний вчинок.

Жуковський підійшов до свого «старого друга» — так він називав свій улюблений письмовий стіл.

Трохи порозмисливши, взяв перо і папір. Він мусив написати листа фрейліні двору — Юлії Федорівні Бара-новій. Жуковський сподівався на її допомогу. Жартівливий його тон часто обеззброював найсухіших людей, давав йому змогу говорити про найважливіші речі просто і безпосередньо, а придворні жінки були завжди в захопленні від його дотепності.

Він усміхнувся добродушно — хитруватою посмішкою— і написав спочатку назву свого послання.

«Історичний огляд благодійних вчинків Юлії Федорівни та різних інших обставин, курйозних подій і особливих різних штучок.

Твори Матвія».

Матвієм він жартома часто величав себе. Самими рисочками, як мала дитина, він намалював чоловіка, що мета кімнату, а вгорі, в хмарах, жіноче обличчя — і надписав: «Це Шевченко. Він каже про себе: «Хотілось би мені написати картину, а пан наказує мести кімнату». У нього в одній руці пензель, а в другій помело, і він у дуже скрутному становищі. Над ним у хмарах Юлія Федорівна».

Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: «Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: «Який цей Матвій красунь!» А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: «Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном, і Трифоном, тільки б нам викупити Шевченка».— «Не турбуйся. Матюшо,— промовляє з хмар Юлія Федорівна, — ми викупимо Шевченка». А Шевченко, знай собі, мете кімнату. Але це в останній раз».