Читать «Історія України» онлайн - страница 347

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу, що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштом український університет так і залишилася невиконаною.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників. Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис. — у міста. В усякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націоналістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929–1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70–80 %. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.