Читать «Таємниця Віті Зайчика» онлайн - страница 3

Все своє життя, всі свої сили, всю свою енергію вкладала бабуся Світлана у догляд за Вітею, у Вітине виховання. День і ніч у буквальному розумінні слова присвячувала вона своєму «зайчику».

Вітя і дня не сидів дома, перед телевізором (бабуся Світлана справедливо вважала, що таке сидіння шкідливе для малих дітей).

Вона водила його всюди, куди тільки могла, — у зоопарк, у цирк, у театри... Вона хотіла, щоб Вітя бачив усе живе, а не з екрана телевізора.

І ще — вона водила його в музеї. Хотіла, щоб він змалку звикав до справжнього мистецтва.

І Вітя полюбив урочисту музейну тишу і світлу прозорість повітря.

Бабуся Світлана у музеях завжди говорила пошепки. Це Віті теж подобалося, бо надавало якоїсь таємничості, незвичайності. Вони ходили у Музеї Тараса Шевченка (і в той великий, на бульварі, і в маленький, з дерев'яною покрівлеюі У провулку), і в Історичний, у Музеї Вітчизняної війни, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Марії Заньковецької... Мабуть, не було в Києві музею, де б вони не були.

Але найчастіше вони ходили в Музей українського мистецтва. В отой, на вулиці Кірова, величний, з колонами, де над довгими сходами обабіч входу сидять два сірих гривастих леви.

Бабуся Світлана віталася з тими левами, як з давніми знайомими. Того, що ліворуч, ближче до вулиці, вона лагідно називала Боніфацій, а того, що праворуч, — Африканич. Віті це подобалося, він щоразу підходив до кожного й чемно вклонявся, вітаючись: «Добрий день, Боніфацію!», «Добрий день, Африканичу!» Був ще один лев — усередині музею, у залі на першому поверсі. Невеликий, фарбований, якому такий же фарбований дядечко у трусах безсовісно роздирав двома руками пащу.

Під левом було написано: «Самсон». Вітя якийсь час вітався з ним: «Добрий день, Самсоне» Але потім з'ясувалося, що Самсон — це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.

Вітя з бабусею Світланою дуже сміялися. Тим паче, що, як з'ясувалося, то був знаменитий фонтан, який стояв колись на Подолі. З пащі лева тоді струменіла «свята» вода.

До 1500-річчя Києва фонтан відбудували, і зараз копія «Самсона» стоїть на Подолі, а оригінал зберігається в музеї.

— А ми не знали, — сміялася бабуся Світлана. — От невігласи!

Уже згодом Вітя подумав, що бабуся, мабуть, хитрувала. Не могла вона не знати про Самсона. Вона ж була, що називається, «корінна» киянка і стільки всього на світі знала... Просто вона любила, щоб її «зайчику» було цікаво. І весело.

Вони довго ходили по залах музею, роздивлялися картини, скульптури. І старих часів, і сучасні. Але під кінець завжди приходили в зал, де висіли картини художника Крижицького. І відшукували картину, яка називалася «Дуби».

Бабуся Світлана завжди тихо зітхала і потім довго стояла, мовчки дивлячись зволоженими очима на залитий сонцем зимовий ліс, на могутні засніжені дуби, що завмерли так, як уміють завмирати взимку тільки дуби. Картина справді була незвичайна. Від неї просто віяло чистим морозним повітрям. І здавалося, ступи вперед — і зарипить під ногами сніг...