Читать «Вірний до могили» онлайн - страница 2

Тепер для хлопців настала скрута. Наче сама природа не хотіла допустити, аби змарнувався такий чудовий хист, — батькова невдача ніби ще збільшила потяг дітей до музики, і вони всіляко знаходили до неї шлях. Одначе батько ловив їх на гарячому попри всі хитрощі й безжально карав, навіть дубцем. Маленький Янус урятував від батька флейту: він сховав її на пасовиську й витягав лишень тоді, коли допевнювався, що поблизу нікого немає. Він викопав собі на узбіччі пагорба яму й ховався туди, як грав, щоб бути в цілковитій безпеці. Але все ж таки батько одного дня застукав його: він розтрощив дерев’яним шкарбаном флейту і, розпалившись, налупцював також і хлопця.

Бон почав заглядати в чарку й дома всім життя не давав. Тільки як дуже впивався, то знову ставав колишнім Боном, починав хвалитися й виробляти розмаїті музичні штуки.

Сини при першій же нагоді один по одному покидали батьківську оселю, а ставши самостійними, знову поверталися до музики, лише додому не зважувалися більше показуватись. Вони працювали каменярами й наймитували. Коли підріс найменший, Янус, брати створили під його орудою оркестр. Слава про них розійшлася по цілому острові. Вони мандрували по всіх його околицях, аж до південного краю, і грали на великих святах. Там я й побачив їх, ще бувши хлопчаком. Які ж то були радощі для самітного пастушка, коли зненацька линула чудова музика й на обрії з’являлося восьмеро молодих братів, награючи на ходу веселих мелодій!

Одного ранку старого Бона знайшли мертвого в траві під вікном, де його сини ввечері грали на святі, — він підкрався послухати їх. Дехто казав, що в нього розірвалося серце з люті, а дехто — що він помер з великого хвилювання.

Усю цю історію я був майже забув. Вона, мов геологічний шар, лежала десь у глибині моєї свідомості під іншими, наверстаними пізніше подіями.

Та однієї неділі минулої зими я загостив до свого земляка, що одружився й осів у Швейцарії. Ми пообідали чудовою данською юшкою з двох гатунків м’яса й підливою з паприки — на честь гостя! І от сиділи ми в господаревому кабінеті, курили швейцарські сигари й почувалися якнайкраще.

— Тепер добре було б послухати, чим дихає наша вітчизна, — озвався господар і заходився коло приймача, — хоч удень і нелегко спіймати нашу любу батьківщину. І це мене дивує, ми ж бо, данці, наче не боїмося денного світла.

Останні слова він проказав так сумно, що я аж засміявся.

— Спробуй на коротких хвилях, — глузливо порадила йому дружина. — Може, так легше буде спіймати вашу миршаву Данію.

Господар крутив настроювач туди й сюди, і, поки він шукав потрібну хвилю, з розмаїтих станцій линули найхимерніші згуки: уривки джазу з Лондона, щось гугняве з Кенігвустергаузена. Часом він блукав десь у світовому просторі, звідки проривалося виття, від якого в мене мороз ішов поза шкірою. І раптом почувся ніжний танцювальний ритм, що взяв нас за душу, але відразу ж зник.

— Оце була Данія! — схвильовано вигукнув господар, пильно шукаючи на тому місці, де була озвалася мелодія.