Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 28
Артур Конан Дойл
— Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки, — перервав його мій приятель. — Чому ви повернулися?
Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.
— А таки правда, сер! — мовив він. — Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки — гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу, — але там уже нікого не було.
— І на вулиці нікого не було?
— Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка — червона, воскова, і я побачив...
— Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...
Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.
— Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? — вигукнув він. — Щось ви надто вже багато знаєте!
Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.
— Тільки не заарештовуйте мене як убивцю, — мовив він. — Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?
Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.
— Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.
— А на вулиці й тоді нікого не було?
— Можна сказати, що нікого.
— Тобто як?
Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.
— Бачив я п’яниць на своєму віку, — мовив він, — але щоб отак чоловік нажлуктився — ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв — аж ноги роз’їжджалися.
— А що то був за чоловік? — спитав Шерлок Холмс.
Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.
— П’яний, як чіп, та й квит, — відповів він. — Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.
— А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? — нетерпляче розпитував Холмс.
— Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...
— Годі! — вигукнув Холмс. — Куди він подівся?
— У нас було досить роботи й без нього, — ображено відказав полісмен. — Сам, мабуть, якось доплуганився додому.
— Як він був убраний?
— У коричневе пальто.
— А чи мав він у руці батіг?
— Батіг? Ні.
— Виходить, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Може, ви бачили або чули, як потім проїхав кеб?
— Ні.
— Ось ваш півсоверен, — мовив мій приятель, підводячись і беручи капелюх. — Боюся, Ренсе, що вас ніколи не підвищать у чині. Головою треба думати, а не носити її, як оздобу. Минулої ночі ви могли заробити сержантські нашивки. Людина, яку ви ставили на ноги, — це людина, що має ключ до цієї таємниці; саме її ми розшукуємо. Зараз нема чого про це розводитись, але повірте мені, що це так. Ходімо, докторе.