Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 209

Артур Конан Дойл

Спочатку все йшло якнайкраще. Аппер-Свондам-Лейн — брудний провулок позаду величезних корабелень, що тягнуться вздовж північного берега річки, на схід від Лондонського мосту. Між якоюсь брудною крамничкою й шинком я відшукав потрібну мені курильню, вхід до якої нагадував чорну діру з крутими східцями. Наказавши візникові зачекати, я спустився східцями вниз, ступаючи по них, мов п’яний; у миготливому світлі гасової лампи над дверима я знайшов защіпку і ввійшов до довгої, низької кімнати, повної густого, важкого бурого опійного диму; вздовж стін височіли дерев’яні нари, мов на баку корабля, що везе переселенців.

Крізь морок я ледве розгледів тіла, які лежали в найхимерніших позах — із зігнутими плечима, піднятими коліньми, закинутими назад головами, з задертими догори підборіддями, з темними побляклими очима, що звідусіль дивилися на мене. Серед темряви спалахували маленькі червоні вогники в чашечках металевих люльок, то яскравіючи, то пригасаючи. Більшість лежали мовчки, але дехто бурмотів собі під ніс, дехто розмовляв дивним, тихим, одноманітним голосом, то збуджуючись, то раптом змовкаючи, причому ніхто не слухав свого сусіду — кожен був заглиблений у власні думки. У кінці кімнати стояла невеличка жаровня з палаючим жаром, біля якої на триногому дерев’яному стільці сидів високий, худорлявий дід; підперши кулаками підборіддя і впершись ліктями у коліна, він не зводив очей з вогню.

Тільки-но я увійшов, як до мене кинувся смаглявий малаєць із люлькою та опієм і показав на вільні нари.

— Дякую. Я не для цього прийшов, — мовив я. — Тут є мій друг, містер Айза Вітні, мені треба з ним поговорити.

Збоку хтось заворушився й скрикнув; придивившись трохи в темряві, я побачив блідого, похмурого, розпатланого Вітні, що вирячився на мене.

— Боже мій, та це ж Ватсон! — сказав він.

Він щойно прочумався від сп’яніння й тремтів усім тілом.

— Котра зараз година, Ватсоне?

— Скоро одинадцята.

— А який сьогодні день?

— П’ятниця, дев’ятнадцяте червня.

— О Боже милий! А я думав, що ще середа. Ні, сьогодні середа. Навіщо вам так лякати людину? — Він закрив обличчя руками й захлипав.

— Кажу вам, що сьогодні п’ятниця, друже. Ваша дружина чекає на вас уже два дні. Посоромилися б!

— Мені справді соромно. Але ви щось плутаєте, Ватсоне, бо я тут лише кілька годин, викурив три-чотири люльки... забув скільки. Та я поїду з вами додому. Я не хочу лякати Кет... бідолашну Кет! Подайте мені руку! У вас є кеб?

— Так, він чекає біля дверей.

— Тоді їдьмо. Але я їм винен. Дізнайтеся, скільки я винен, Ватсоне. Я зовсім розкис. Нічого не можу з собою вдіяти.