Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 169

— А я — вас, — відповів Холмс. — Ця ваша витівка з рудими вдала й оригінальна.

— Зараз ви побачитеся зі своїм приятелем, — мовив Джонс. — Він швидко шастає по норах, не те, що я. А тепер стійте-но спокійно, поки я надіну на вас наручники.

— Заберіть геть свої брудні руки! — вигукнув наш полонений, коли наручники клацнули на його зап’ястках. — Вам, напевно, невідомо, що в моїх жилах тече королівська кров. Будьте добрі називати мене «сер» і додавати «зробіть ласку».

— Добре, — усміхнувся Джонс. — Зробіть ласку, сер, підніміться нагору, де чекає кеб, який відвезе вашу ясновельможність до поліційної дільниці.

— Отак краще, — спокійно промовив Джон Клей і, гордовито кивнувши нам головою, безжурно пішов під пильним оком детектива.

— Містере Холмсе, — сказав містер Мерівезер, коли ми вийшли за ним із підвалу, — слово честі, я не знаю, як наш банк може віддячити вам. Нема ніякого сумніву, що вам пощастило відвернути й зупинити одне з найбільших, як на мене, пограбувань банку.

— Я мав свої порахунки до містера Джона Клея, — відповів Холмс. — Сьогодні я трохи витратився на цю справу, тож гадаю, що ваш банк це мені відшкодує, а щодо всього іншого, то я вже винагороджений тим, що пережив цю надзвичайну з усіх поглядів пригоду й почув цікаву розповідь про Спілку рудих.

* * *

— Бачте, Ватсоне, — почав він уранці, коли ми сиділи на Бейкер-стріт, попиваючи віскі з содовою, — мені з самого початку було цілком зрозуміло, що мета того химерного оголошення про Спілку й переписування енциклопедії лише одна — щодня виманювати з дому на кілька годин недоумкуватого власника позичкової каси. Спосіб, який вони обрали, звичайно, видається дивним, але завдяки йому вони чудово досягли свого. Увесь цей план, без сумніву, підказав Клеєвій натхненній уяві колір волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень — добра принада для Вільсона, а що для них такі гроші, коли вони сподівалися на тисячі! Тож вони дали оголошення, один шахрай тимчасово найняв контору, другий шахрай підмовив свого господаря піти туди, і обидва дістали змогу щоранку залишатися в будинку самі. Тільки-но я почув, що помічник задоволений половинною платнею, як зрозумів, що на те є суттєві причини.

— Але як ви змогли розгадати їхній задум?

— Якби в домі були жінки, я підозрював би звичайнісіньку інтрижку. Але жінок там немає, справа господаря — дрібна, та й у домі немає нічого такого, що потребувало б серйозних приготувань. Отже, це мало бути щось поза домом. Але що саме? Я згадав про захоплення помічника фотографією, про те, що він без кінця шастає в підвал. Підвал! Ось ключ до цієї заплутаної справи. Я дещо спитав про цього таємничого помічника й побачив, що маю справу з найбільш наполегливим і відчайдушним лондонським злочинцем. Він щось робив у підвалі, — щось таке, що забирало в нього щодня багато часу, і так поспіль два місяці. Що ж то могло бути? Гадаю, лише одне — підкоп до якогось іншого будинку.

Ось яких висновків я дійшов, перш ніж ми відвідали місце тих подій. Ви були здивовані, коли я стукав ціпком по бруківці. А я лише хотів дізнатися, куди той підкоп веде — чи перед будинок, чи позад нього. Спереду підкопу не було. Тоді я подзвонив до каси, і, як я й сподівався, мені відчинив помічник. У нас із ним уже бували сутички, проте в обличчя ми ніколи один одного не бачили. Та й цього разу я на його обличчя не дивився. Я хотів побачити його коліна. Ви й самі, напевно, помітили, які в нього були брудні, пом’яті й потерті на колінах штани. Отже, він увесь цей час копав