Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 135

— Усе це, звичайно, погана річ, — мовив він. — Але я хотів би знати, чи багато є людей, що, потрапивши на моє місце, повелися б по-іншому, тобто відмовилися б від багатства, знаючи, що за їхню добрість їм переріжуть горлянку. До того ж, коли він ступив до фортеці, йшлося вже про одне — або я, або він. Якби він утік, усе викрилося б, мене б судили й розстріляли, бо в такий час сподіватися на милість не можна.

— Розповідайте далі, — коротко сказав Холмс.

— Ми затягли його всередину — Абдулла, Акбар та я. Хоч він і був коротенький, та, нівроку, важкий. Магомет Сінгх залишився вартувати браму. Сикхи вже нагледіли місце, де його можна було сховати. Кривулястий коридор привів нас до великої порожньої зали, цегляні стіни якої поволі руйнувалися. Земляна підлога в одному місці осіла; в цій природній могилі ми й поховали купця Ахмета, закривши її цеглинами, що повипадали із стін. Зробивши це, ми повернулися до скарбів.

Вони лежали там, де він їх упустив, коли на нього вперше напали. То була та сама скринька, що зараз стоїть на вашому столі. До різьбленої ручки був прив’язаний ключ на шовковому шнурку. Ми відімкнули її, і в світлі ліхтаря замерехтіли камені, про які я читав або мріяв хлопчиськом у Першорі. їхній блиск сліпив мене. Намилувавши свої очі, ми висипали камені і взялися лічити їх. Там було сто сорок три найчистіші діаманти, й серед них відомий «Великий могол», — здається, його прозивають так. Кажуть, нібито це другий за розміром камінь на весь світ. Іще там було дев’яносто сім чудових смарагдів і сто сімдесят рубінів, — щоправда, багато дрібних. Далі там було сорок карбункулів, двісті десять сапфірів, шістдесят один агат і безліч берилів, оніксів, «котячих очей», бірюзи та інших каменів, назв яких я тоді не знав, — тепер я краще знаюся на каменях, ніж тоді. Іще там було зо три сотні прегарних перлин — із них дванадцять знизані в чотки. Ці чотки, до речі, зникли зі скриньки, коли я нещодавно відмикав її.

Перелічивши наші скарби, ми поклали їх назад у скриньку й понесли до воріт, щоб показати Магометові Сінгху. Потім ми ще раз заприсяглися, що ніколи не зрадимо один одного й не викажемо нашої таємниці. Ми вирішили поділити скарби, коли в країні знов настане мир, а тим часом заховати їх у безпечному місці. Ділити їх зараз не було рації: якби в нас побачили камені такої ціни, це викликало б підозру, бо в фортеці всі жили разом і сховати їх від чужого ока змоги не було. Отож ми перенесли скриньку до тієї самої зали, де поховали Ахмета, і в одній стіні, що збереглася краще од інших, замурували наші скарби. Ми добре запам’ятали те місце, а наступного дня я намалював чотири карти й кожну підписав: «Знак чотирьох», бо всі ми були зв’язані непорушною присягою, і можу сказати вам, поклавши руку на серце, що присяги цієї я ніколи не ламав.