Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 129

Смол скинув машкару байдужості зі свого обличчя; говорив він схвильовано, очі його палали, наручники брязкотіли, коли він люто стискав кулаки. Побачивши, яка шалена ненависть охопила цього чоловіка, я зрозумів, що страх, якого зазнав Шолто після звістки про його втечу, був цілком виправданий.

— Ви забуваєте, що ми нічого цього не знали, — лагідно мовив Холмс. — Ми не чули вашої історії і навіть зараз іще не знаємо, чи законним чином потрапили до вас ці скарби.

— Що ж, ви говорите зі мною, як із рівним, сер, хоча я й бачу, що завдячую оцими оздобами на зап’ястках вам. До вас я не маю зла. Гра була чесна. Коли хочете послухати мою історію, то мені нема чого ховати. Все, що я скажу, — правда Господня, кожне слово. Дякую, сер, я залюбки ковтну, коли в горлі пересохне.

Сам я з Вустершира, з-під Першора. Якщо заглянете туди, то знайдете там багато Смолів. Я частенько думав поїхати провідати їх, але рідня моя, правду кажучи, ніколи мною не пишалася й навряд чи зраділа б мені. То все поважні люди, селяни, що ходять до церкви й користуються пошаною в окрузі, а мене завжди вабило до лихого. Коли мені було вісімнадцять, я наробив їм клопоту через одну дівчину; урятувався лише тим, що пішов за шилінг королеві служити — до Третього лінійного піхотного полку, що саме вирушав до Індії.

Проте служба моя скінчилася швидко. Тільки й навчився, що марширувати та з мушкета стріляти. Поніс мене дідько якось до Гангу купатися. Добре, що зі мною був у воді товариш, сержант Джон Голдер, — а він був найкращий плавець на весь полк. Виплив я на середину річки, аж там крокодил: відбатував мені праву ногу вище коліна, мов ножем. Я знепритомнів би, втративши стільки крові, якби Голдер не підхопив мене й не виніс на берег. П’ять місяців я пролежав у шпиталі і вийшов звідти на дерев’янці, не придатний ані до війська, ані до будь-якої служби.

Зазнав тоді я злигоднів, як ви й самі розумієте, — немічний каліка, та ще й у двадцять років. Проте нема того лихого, щоб на добре не вийшло. Одному чоловікові, на ім’я Ейбл Вайт, що мав там індигові плантації, знадобився наглядач, який стежив би за його кулі та їхньою роботою. А він, на щастя, був другом нашого полковника, — той відтоді турбувався про мене. Полковник мене залюбки відрекомендував йому, а те, що наглядач увесь час на коні їздить, мені не завадило; кульша в мене була досить довга, щоб у сідлі триматися. Я повинен був верхи об’їжджати плантації, наглядати за робітниками й доповідати про ледачих. Платня була добра, житло — теж добряче, і я вже думав, що зостанусь на тих індигових плантаціях назавжди. Містер Ейбл Вайт був чоловік добрий, частенько заходив до моєї хижки викурити люльку, бо тамтешні білі люди живуть у великій приязні один з одним, — не те, що тут.