Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 13

Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирiшив, що висловив усе, що повинен був висловити, i пiшов далi своєю дорогою. А Микола Матвiйович, висунувшись з кабiни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслiд.

- I чого вiн ото сполошився? - мовив я, коли, тяжко зiтхнувши, батько Iнги знову повiв тягача до залiзницi. Менi хотiлося якось розраяти Миколу Матвiйовича, адже, напевне, вiн почувався нiяково ще й передi мною. - Подумаєш: проїхали не тiєю дорогою.

- Та нi, хлопче. Взагалi-то вiн має рацiю: на цю тайгу як подивитися... Вона нiби й величезна, вiковiчна та ще й сувора така, що людинi в нiй усе на погибель. А придивившись до неї, помiркуєш - i вiдкриється тобi, що вона ще й нiжна, беззахисна. От i виходить, що по сутi Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навiдувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Iдо стосується тайги й усiлякої там гiрської порослi. А запросили його до Нордана, бо дивна рiч коїться. Коли закладали селище - чималий шмат лiсовики викорчували. Навiть тiєї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому мiстечку голо, наче на мiському пустирищi. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша - з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кiлька саджанцiв, а вони раз - i всi до одного загинули. Посадили минулого - те ж саме. "Що ж таке? - думаємо. - Навколо мiльйони дерев, а ми саджанцi врятувати не годнi. Щось тут не те. - Помудрували, помудрували, а робити нiчого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав... Ну що, каже, деревця повиннi поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повiтря i грунту, на певну глибину, i густiшою частиною крони на пiвдень... а головне, треба точно визначити мiсце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордонi поясу вiчної мерзлоти. Одне слово, хоч стiй - хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги - тайга. Тисячi дерев. Нiхто їх не садив, нiхто не доглядав. Без учених i їхнiх наукових дисертацiй поприймалися. "Як же так? питаємо. - Якщо умови такi суворi, а шансу вижити в деревця такi мiзернi, то звiдки взялася тайга?" А вiн: "Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолiтнiй досвiд таких насаджень. Що ж до людини, то досi в нашiй тайзi дерев нiхто не садив. Просто на думку нiкому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати - цього ми швидко навчилися. А садити у цiй зонi - оце ви першi спробували..." Ось такi, брате мiй, справи, - зiтхнув Микола Матвiйович.

I тiльки тепер я помiтив, що бульдозер наш знову рухається путiвцем.

- I що, навiть вiн, учений, посадити як слiд не зумiв? засумнiвався я.

- Та не змiг же, - розсмiявся батько Iнги. - Каже, що для цього треба скликати всiх учених Сибiру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термiн посадки. Приблизний термiн, звичайно.

- Дiла! - кажу. - Побачивши вперше тайгу, я навiть позаздрив: щастить же людям - тайга, лосi, полювання, риби в рiчках!..