Читать «Оповідання, сценарії» онлайн - страница 8

Пріська: Мерщій діда позвати!

Мечась по двору, она не никак может попасть в калитку, наконец-то ей это удаётся, и она выскакивает на улицу. На лице Мотри в этот момент отражается вся полнота жизни. Ей интересно, страшно и завидно. Она хочет не медля поделиться своими чувствами с Киндратом Омельяновичем, который отрешённо, не покидая свою сладостную нирвану, продолжает нескончаемо исполнять патриотический вальс „На сопках Манчжурии“ на трофейном аккордеоне „Хохнер“.

Мотря: (зловісним напівшептанням, хоча ніхто й не підслуховує) Вставай, Кіндрате, подивись, що у сусідів робиться… Та, трясця твоїй матері, кидай свій баян, подивись хутко.

Кіндрат Омелянович: Та відчепись від мене, клята бабо, бо це не баян, а акордеон.

Дети, марширующие под вальс, поддерживают папашу.

Діти: Грай, тату, грай!

Мотря гневно сплёвывает в их сторону. Киндрат Омельянович продолжает музицировать, бросая похотливые взгляды в сторону собачьей будки. Там Бровко игриво ворчит и грызёт бутылку шампанского

Круча над рекой. Охотники на привале Перова: Степан Чарльзович, Свирид Опанасович и Мыкола Гнатович, воодушевлённые очередной бутылкой, на пари плюют и прыгают в длину. Играющий в эту непростую игру, плюёт, сидя на корточках, а затем прыгает на длину плевка и отмечает свой рекорд, втыкая палочку.

Степан Чарльзович: (цибає) От ви кажете, Свирид Опанасович, шо обізяна некрасіва а от лебідь, по-вашому, красівий?

Свирид Опанасович: Красівий!

Степан Чарльзович: А от давайте так зробимо, — щоб у вас була така шия довга, такі лапи червоні і пір’я кругом? Шо мовчите? Отож, лебідь красівий як лебідь, а обізяна як обізяна. Шо нє ясно?

Свирид Опанасович: Та, все ясно. Бо кругом — інститут красоти (Цибає).

Степан Чарльзович: А Микола Гнатович такий гарний, як удав.

Все смеются. Весьма комфортная атмосфера. Маленький костёр тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: „Щоб вони повиздихали, оті комарі!“.

Микола Гнатович: Та хіба ж це удав? Це — хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним як картиною.

Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает её на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течёт в закатную даль, отражая наших героев.

Свирид Опанасович: Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?

Микола Гнатович: Як молода і гарна то, точно — моя.

Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.

Микола Гнатович: Сідай, стара, чарку вип’єш з козаками.

Пріська: Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю до дому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: „Які рушники?“ А вона: „До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли — зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви: все ось що значить, діточки, то, мабуть і вам таке.“ А я: „Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!“ А вона: „Гріх вам брехати!“ А я дивлюся — ой, лишенько! — один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими — перські, а рушники — випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…