Читать «Сонячний промінь» онлайн - страница 20

- Оце вчимо. Ви не думайте, що це так собі, дрібниця! Якби ви побачили, як важко дітям оце вчити,- аж жалко іноді їх стане. Ніяких тих титулів та рангів вони не знають, не розуміють і плутають страшенно. Вчимо тиждень, другий, а спитаєшся,- воно тобі й каже: «Его высокопревосходительство дъйствительный статскій преосвященный, господинъ директоръ народныхъ округовъ просвъщеній Иванъ Сидоровичъ Сидоровъ». А він до того ще й не Сідоров навіть, а Трьошкін.

І Марко, і вчитель засміялись.

- От воно чудно, а їй-бо, хоч плач іноді! Хоч як добре школяр на екзамені знає, а на начальниках збився,- все ляснуло, а на вчителя лихо: не привчаєте поважать старших, вольнодумність!.. А ми, їй-бо, старших поважаємо, тільки що дуже важко вчити.

Хтось затупотів у сінях.

- Мир дому сьому! Чи дома ви, Петре Олександровичу! - почувся товстий бас, і на порозі виявилась висока кремезна постать у попівській рясі. Піп поздоровкався з учителем та з Марком,- з ним він уже стрівавсь у панів Городинських,- і сів до гурту.

Піп був ще не старий і на перший погляд подобавсь. Його нечепурне обличчя з кошлатою бородою здавалося Маркові добрим.

Довідавшись про що мова, додав і свого.

- Що важко, то важко вчителям, ну, та й учителі бувають усякі. У нас учитель гарний, а от... Ну, сказати - крислянський учитель: зліз серед школьного двору на кухву, постановив круг себе школярів і скрипку взяв. Сам грає і на кухві танцює, і школярі за ним танцюють!

- А що ж там дивного? - оступивсь учитель.- Сидить чоловік сам, одинокий на слободі - очортіє, ну й почне дуріти... Добре ще, як не п'є.

- А оце ще як? - знову сказав піп.- Один учитель тут поблизу... Так йому очортіло все одно та одно вчити, що він почав своє вигадувати, та й ну мучити школярів усякими такими питаннями, що на їх нікто не може відмовити. Наприклад, з арифметики: а скільки - питається - бубликів міс- титься в нашій землі?

Усі засміялися, а Марко спитався:

- Та невже ж таки можна так одуріти? Адже кругом люди! Читав би!

- Не все ж за книжкою! - відповів піп. - Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема,- додав учитель.- Хіба «Ниву»^[8] та «Епархіальныя Вѣдомости»^[9] пренумерує батюшка. Так «Ниви» ж самої не начитаєшся, а «Епархіальнихъ», то й батюшка не чита.

- А люди - де вони? - загомонів знову піп.- Городинські - дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві... Хіба до Цупченка - той таки хоч трохи закривився на чоловіка.

- А чому ж і до мужиків не піти? - спитався Марко.

- Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? - махнув рукою піп.

- Ні,- сказав Марко,- мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.

Піп почав сперечатися.

- Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!

Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.