Читать «Шовковий шнурок» онлайн - страница 4

Він зійшов зі сходів, легко сів у сідло і спрямував коня до пристані. Почет рушив за ним.

На галері було піднято знамено великого візира. По парадному трапові Кара-Мустафа піднявся на палубу. Корабельний ага відсалютував йому шаблею.

В ту ж мить галера відчалила від берега. Пропливла Золотим Рогом, і обігнувши майже все місто і випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну.

Тут великого візира вже ждали члени дивану — візирі, а також придворні, про посади і роль яких навіть він сам мав туманну уяву. Споконвіку були вони, і без них, здавалося, не міг обійтися жоден султан.

Весь цей натовп посунув слідом за великим візиром до палацу падишаха і поволі танув, розчиняючись у ще більших натовпах придворних, котрі очікували виходу султана, і в трьох дворах, і в численних приміщеннях сералю.

Нарешті всі десь позникали, і Кара-Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні-нубійці.

В ту ж мить крізь відчинені вікна з двору долинули протяжні співи ріжків. Ударив тулумбас.

Позолочені двері розчинились — і до зали увійшов султан Магомет. Його супроводжував тільки один придворний — головний євнух.

Кара-Мустафа мовчки вклонився і, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесію.

Перед ними безшумно розчинялися двері. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфіладою кімнат, до них приєдналися: шейх-уль-іслам, візирі, радники, паші, чауші. Незабаром сотні придворних уже супроводили «намісника бога на землі».

У третьому дворі сералю султанові підвели білосніжного кра-сеня коня. Кілька найближчих яничарів миттю кинулися наперед, зігнули спини, утворивши живі сходи. Султан зійшов по них і сів у сідло.

Знову пролунав грім барабанів. Відчинилися ворота другого й першого двору — і процесія рушила. Заспівали зурни, флейти, ріжки. Загримкотіли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: «Уй я уй!»

Першими з воріт Топ-капу вийшли чотириста яничарів при повному озброєнні, у красивих парадних шапках.

Тисячні натовпи, що запрудили вулиці й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід. Рослі дужі яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився і вчасно не відійшов убік, або давали міцного тумака межи плечі — аж ті летіли сторчака. Однак потерпілі не ображалися, а, підхопившись, знову витріщалися на пишне, строкате й бучне видовище.

Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, різномасною, але теж дорогою зброєю і відрізнялися один від одного шапками. У одних вони були з білого сукна без ніяких прикрас, у других — жовті у третіх — сині, прикрашені сріблом, у четвертих — прикрашені золотом або самоцвітами, що грали проти сонця всіма барвами веселки.

За яничарами вийшов загін охоронців-силачів. Потім виїхали яйабаші — кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.