Читать «Великий Гетсбі» онлайн - страница 6

Я розповів, що по дорозі до Нью-Йорка зупинився на день у Чикаго, й переказав їй вітання від десятка друзів.

— То вони там тужать за мною? — радісно вигукнула вона.

— Все місто охоплено смутком. В усіх машин ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а над північним берегом озера цілу ніч розлягається стогін і плач.

— Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж! — I тут-таки без видимого зв'язку вона додала: — Глянув би ти, Ніку, яка в нас донечка!

— Покажи.

— Вона зараз спить, їй уже три роки. Ти ще не бачив її?

— Ні.

— Я неодмінно покажу її тобі... Вона...

Том Б'юкенен, який нетерпляче походжав по кімнаті, зупинився і поклав мені руку на плече.

— Чим ти тепер займаєшся, Ніку?

— Стажуюся на біржового маклера.

— В кого?

Я назвав.

— Ніколи не чув, — зневажливо кинув він.

Мене це розсердило.

— Почуєш, — коротко відказав я. — Неодмінно почуєш, якщо оселишся тут надовго.

— О, щодо цього можеш бути певен, — мовив він, глянувши на Дейзі, а потім знову на мене, немов чекаючи якихось заперечень. — Не такий я дурний, щоб селитися десь-інде.

Тут міс Бейкер сказала: «Авжеж!» — і я аж здригнувся з несподіванки: це було перше слово, яке вона вимовила за весь час, Певно, її саму це здивувало не менше, ніж мене; вона позіхнула і, швидко, зграбно вивернувшись, опинилася на ногах.

— Аж затерпла вся, — поскаржилася вона. — Здається, я все життя пролежала на цій канапі.

— Не дивися на мене так, — відказала Дейзі. — Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

— Ні, дякую, — мовила міс Бейкер до чотирьох коктейлів, щойно принесених до кімнати. — Перед грою я не п'ю.

Господар дому недовірливо подивився на неї.

— Це ж треба! — Він вихилив свою склянку так, наче в ній була тільки крапля на денці. — Не збагну, як тобі взагалі щось удається.

Я зачудовано подивився на міс Бейкер, не розуміючи, що саме їй «удається». На неї приємно було дивитися. Вона була струнка, з маленькими грудьми й трималася рівно, мов молодий кадет — навіть по-кадетському трохи відводила назад плечі, її сірі, примружені очі з чемною цікавістю дивилися на мене з гарненького, блідого, вередливого личка. Мені раптом здалося, що я вже десь бачив її, можливо, на фотографії.

— Ви мешкаєте у Вест-Еггу? — промовила вона досить зневажливо. — В мене там є знайомі.

— Я там не знаю жодн...

— Не може бути, щоб ви не знали Гетсбі.

— Гетсбі? — спитала Дейзі. — Якого Гетсбі?

Перше ніж я встиг сказати, що це мій сусід, лакей оголосив, що їсти подано, і Том Б'юкенен, затиснувши в залізних пальцях мій лікоть, владно випровадив мене з вітальні — немов пересунув пішака з однієї клітки на іншу.

Розслаблено, неквапно, взявшись руками в боки, обидві молоді жінки йшли попереду нас до столу, накритого на терасі, що рожевіла в промінні надвечірнього сонця. Вогники чотирьох свічок миготіли на столі під притихлим вітерцем.