Читать «Великий Гетсбі» онлайн - страница 14

— Давай зустрінемося сьогодні, — вимогливо сказав Том. — їдьмо наступним поїздом.

— Гаразд.

— Я ждатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла — якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

— Жахливий закуток, правда? — сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

— Гірше не буває.

— Для неї з'їздити до Нью-Йорка — справжнє свято.

— А чоловік її як на це дивиться?

— Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б'юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці — кольд-крем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п'яте — нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

— Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха — собачка.

Заднім ходом ми під'їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

— Яка це порода? — захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

— Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

— Мені б сторожову — таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

— Це не сторожовий пес, — сказав Том.

— Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, — з жалем погодився старий. — Скоріше це ердель. — Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. — Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

— Ой, який гарнесенький! — замилувано мовила місіс Вільсон. — Скільки він коштує?

— Цей песик? — Старий розчулено оглянув щеня. — Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

Ердель — а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, — опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

— Це хлопчик чи дівчинка? — делікатно спитала вона.

— Цей песик? Цей песик — хлопчик.

— Це сучка, — впевнено сказав Том. — Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.