Читать «Великий Гетсбі» онлайн - страница 10

Досі голос її спонукав мене слухати й вірити, та тількино вона вмовкла, я відчув нещирість у її словах. Мене охопив раптовий сумнів: невже протягом цілого вечора вона грала комедію, щоб заручитися моїм співчуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарівному обличчі Дейзі з'явилася самовдоволена посмішка, неначе вона довела нарешті, що є повноправним членом того вельми привілейованого таємного товариства, до якого належав і Том.

Червона кімната квітла в сяйві лампи. Том і міс Бейкер сиділи на різних кінцях довгої канапи, дівчина читала йому вголос «Сетердей івнінг пост», і одноманітний журкіт слів зливався в заколисливу мелодію. Світло лампи, яскраве на халявах його чобіт, тьмяне на її волоссі кольору осіннього листя, віддзеркалилося від глянсованої сторінки, коли міс Бейкер перегорнула її пружним рухом зграбної руки.

Коли ми ввійшли, вона застережливо виставила вперед долоню, дочитала: «Далі буде», — й кинула журнал на столик.

Затерпле тіло її жадало руху: дівчина нетерпляче випростала ноги й підвелася.

— Десята година, — оголосила вона, визначивши час не інакше як поглядом на стелю. — Слухняній дівчинці пора спатки.

— У Джордан завтра змагання, — пояснила Дейзі. — У Вестчестері.

— Ах, то ви — Джордан Бейкер!

Тепер я зрозумів, чому вона видалася мені знайомою — це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографій, що ілюстрували репортажі про спортивні події в Ешвілі, Хот-Спрінгсі й Палм-Бічі. Я навіть чув якусь плітку, що виставляла її в дуже невигідному світлі, але про що саме йшлося, забув.

— На добраніч, — лагідно мовила вона. — Розбудіть мене о восьмій, гаразд?

— I ти так рано встанеш?

— Встану. На добраніч, містере Каррауей. Ми ще побачимося.

— Ну, звісно, побачитеся, — запевнила Дейзі. — Я оце навіть думаю, чи не посватати вас. Навідуйся до нас частіше, Ніку, я постараюсь — як це кажуть? — спарувати вас. Знаєш — то ненароком замикатиму вас обох у комірчині, то виштовхуватиму в човні у відкрите море абощо...

— На добраніч, — гукнула зі сходів міс Бейкер. — Я нічого не чула.

— Вона славна дівчина, — сказав Том по хвилі. — Тільки даремно їй дозволяють отак швендяти, куди їй заманеться.

— А хто може їй щось дозволити чи заборонити? — холодно спитала Дейзі.

— Її родина — звісно хто.

— Її родина — це одна-однісінька тітка, якій уже, мабуть, двісті років. Але тепер нею опікуватиметься Нік, еге ж, Ніку? Тепер, улітку, вона приїздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вогнища сприятливо вплине на неї.